Тамара Крюкова - Чорний альбатрос

— Добре, я не буду дріб'язковим. Оскільки в тебе таке бурхливе життя, я готовий заплатити за твій час удвічі більше проти того, що плачу іншим. Згодна?

— Невже я можу побажати все, що завгодно? — здивувалася дівчинка.

— Абсолютно! — підтвердив дідок.

— Як же ви заберете мій час?

— Дуже просто. Твоє бажання здійсниться, але життя стане коротшим.

— Звучить не дуже заманливо, — захитала головою дівчинка.

— Чому ж? Люди часто марно витрачають відміряний їм час, а то й просто вбивають його. Тож чи не краще обміняти його з користю?

Марика задумалася. Їй не доводилося розплачуватися подібною валютою. Як виміряти бажання часом?

— А раптом моє бажання буде настільки величезним, що в мене не залишиться часу порадіти його виконанню? — запитала дівчинка.

— У такому випадку ти можеш розрахуватися найдорожчим часом, а дешеві години та хвилини залишити собі. Тоді твоє життя вкоротиться не так сильно.

— Хіба не всі години та хвилини коштують однаково? — зачудувалася Марика.

— Звичайно, ні! У кожного часу є своя ціна. Наприклад, ти очікуєш у черзі годину, і дві, і три. Черга, як на зло, рухається дуже повільно. Чи дорого коштують ці години?

Марика мовчки знизала плечима, а міняйло продовжував:

— Ці години оцінюються копійками. Ніхто не захоче їх купити. Кому потрібен час, даремно витрачений на очікування?

— А який час коштує дорого? — поцікавилася дівчинка.

— Уяви собі хвилину наодинці з коханим. У тебе одна лише хвилинка.

Марика подумала про Гліба. Вона б віддала геть усе, аби тільки хоча б на хвилинку побачити його. Міняйло неначе прочитав її думки.

— Бачу, що твоє серденько невільне. Напевно, ти б багато чого віддала, щоб хоча б хвилинку побути з тим, про кого мрієш.

На щоках у Марики спалахнув рум'янець.

Дідок посміхнувся:

— Тепер ти розумієш, що є хвилини на вагу золота?

— На жаль, у моєму житті майже не було таких хвилин, — зітхнула Марика.

— Зате ти часто потрапляла в халепи накшталт Павукової вежі. Хіба не так? — міняйло допитливо витріщився на дівчинку.

— Правильно. Але хвилина у вежі зовсім не те, що хвилина з коханим. Чому ви вважаєте, що мій час коштує дорого?

— Ти не уявляєш, скільки на світі любителів гострих відчуттів. Вони багато віддадуть за те, щоб пережити якусь страшну пригоду, але при цьому залишитися цілими й неушкодженими. Так що раджу тобі погодитися на мою пропозицію. Міняємося: час на бажання.

Марика від усього серця хотіла б опинитися поруч із Глібом. Слова побажання ледь не злетіли з її вуст, але вона згадала про Прошку й Трояна. Якщо комусь із трьох не призначено вибратися з Позачасовості, то чи справедливо скористатися чарівництвом і позбавити їх надії на повернення? До того ж, незважаючи на запевнення дідка, Марика побоювалася, що може накликати на Гліба нещастя.

Угледівши, що дівчинка вагається, міняйло роздратовано зауважив:

— Що тут думати! Я ж не прошу в тебе все твоє життя. Ти можеш купити собі бажання, заплативши дорогою монетою. Тоді твоє життя, як і раніше, буде довгим.

— Але воно втратить найпрекрасніші миті. Як же моє бажання може здійснитися, якщо саме на це в мене не залишиться часу? — запитала Марика.

— Завжди можна знайти компроміс. Ми все прорахуємо, — наполягав дідок.

Марика похитала головою.

— Спасибі, я не буду нічого міняти. Усього, чого я хочу, я досягну сама, а якщо не досягну, отже, це не моє.

Прошка з Трояном другу добу поспіль блукали лісом. Іноді їм здавалося, що вони ходять по колу. До того ж через Прошку доводилося робити часті привали. Від вогкості в бідолахи розігрався ревматизм, суглоби нещадно крутило. Троян кілька разів мав намір кинути його, як непотрібний баласт. Сам він міг іти значно швидше, але побоювався, що йому не вдасться завести годинник самотужки, навіть якщо пощастить першим відшукати його. Так чи інакше, надійніше тримати Прошку при собі. Досить того, що він втратив дівчисько.

Коли Троян у черговий раз подумував про те, щоб залишити Прошку на милість долі, вони зненацька вийшли на просіку. Це обнадіювало. Виходить, десь неподалік жили люди. Іти по второваній дорозі було легше й приємніше.

— Чуєш, — насторожився Прошка, — по-моєму, хтось скаче.

Вони прислухалися. Стукіт копит ставав усе чіткішим. З огляду на звук, кавалькада була невеликою. Вершники наближалися.

— Може, сховатися в кущі від гріха подалі? Раптом це розбійники, — боязко запропонував Прошка.

— А що в нас грабувати? — презирливо посміхнувся Троян. — Поява людей нам тільки на руку. Якщо не підвезуть, то хоча б довідаємося, куди йти далі.

У його словах був сенс. Вони зупинилися почекати.

Незабаром на просіці показався вершник. Він вів на приводі двох коней. На одному була нагромаджена поклажа: два невеликі мішки, перекинуті через сідло. Побачивши посеред дороги людей, вершник осадив коня: