Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

— Хочу поговорити з тобою про День подяки, — сказала вона.

Свята. Не слухати. Не слухати. Не. Слухати. Я підняла очі на телеекран, потім опустила в підручник, щоб переписати наступне рівняння.

— Обрі, — бабуся легенько стиснула руками мою голову, щоб змусити слухати. — Ми отримали запрошення від твоїх тіток і дядьків, вони всі дуже хочуть, щоб ти приїхала. Також ми отримали ще одне запрошення, яке, я подумала, може тобі сподобатися більше, тому я відповіла «так».

Моє серце радісно підскочило. Вона знову дзвонила? Ми побачимо її на День подяки?

— Ми підемо до сусідів, — закінчила бабуся.

До сусідів… до Бріджет.

Я спробувала виштовхнути образу, що мама не подзвонила і не захотіла бути зі мною на День подяки. Звичайно, це чудово — бути разом із Бріджет на свято. І дуже мило, що бабуся обрала саме цей варіант замість їхати до родичів.

— А що робить мама? — запитала я.

— Дядько Девід буде з нею до Дня подяки, а потім поїде до своїх. Твоя мама сказала, що поки що не готова святкувати з родичами. День подяки вона проведе з кількома літніми жінками з церкви.

— Звучить привабливо, — сказала я. — Маю на увазі Бріджет. Це те, чого я хочу.

— Ми можемо подзвонити мамі. Привітати з Днем подяки.

Я похитала головою.

— Це нормально, — сказала бабуся. — Ти не мусиш.

Потім вона розвернулася і поцілувала мене в маківку.

— Це список страв на День подяки. Скажи, якщо хочеш чогось іще. Я готую те, що з зірочками.

Я проглянула список: індичка, підливка, *картопляне пюре, *кукурудза, *журавлиновий соус…

Традиційні страви на День подяки, але чогось бракувало.

— А де батат?

— Ох… Тобі подобається батат? Це нескладно. Візьму і запечу кілька в духовці.

— Ні, це не те. Це має бути страва, ну, знаєш, зі зефіром.

— Не знаю, сонечко. А ти знаєш, як вона називається?

— Батат… ні. Не знаю. Тато… Тато завжди її готував.

Це те, що я пам’ятала. Він любив цю страву, готував би її сам, як завжди, говорив би про неї цілий день, а ми з Саванною принюхувалися б до запаху, коли тато витягав би її з духовки. Я побачила б, як він пробує, хоча ще не час їсти, а потім розрівнює поверхню, щоб мама не дізналася. Страва була така липуча й солодка, що не завжди мені й подобалася, але на цей День подяки мені хотілося саме її.

— Чи ти знаєш, що там ще було, окрім зефіру?

— Я… Я думаю, що так.

— Може, ти скажеш мені і я зможу знайти рецепт?

— Ні, ні, все добре. Я… Я приготую.

Бабуся подивилася на мене з ніжністю.

— Добре, тоді я принесу тобі батат і зефір. А ти зробиш усе сама.

— Саванно, парад!

— О! Парад!

Саванна забігає у вітальню, тримаючи Банні, свого м’якого кролика. Всідаючись, врізається в мене, з нетерпінням вдивляється в екран.

— Дівчата! Ви це чуєте? Усі ці запахи смачнючих страв? — питає з кухні тато.

— Ні! — відповідаю я.

— Так! — кричить Саванна.

— Жартую, звісно ж, я чую! — кажу я. Встаю, впускаючи свою м’яку жирафу, і біжу на кухню.

Мама проціджує сік з індички для підливки. Усміхається мені. Коли вона закінчує, витирає руки об фартух і каже, що йде в туалет. Коли вона виходить, тато жестом кличе мене до плити. Дістає велику ложку і дає спробувати усе, що готується, щоразу дмухаючи і підставляючи руку під ложку, коли передає її мені. Я жую лиш трішки підварену моркву, коли вертається мама.

— Що ви робите? — запитує вона.

— Нічого, — відповідає тато. — Готуємося розім’яти батат. Обрі, можеш подати коричневий цукор?

Я підставляю стілець до тумбочки, залажу на нього і відкриваю шафку…

— Як справи? — бабуся зайшла на кухню, з підозрою зазираючи у мої миски.

— Добре, — відповіла я, ретельно все перемішуючи.

— Ти маєш такий вигляд, ніби щось пішло не так, — сказала бабуся.

— Ні, я