Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

Мисливець за дітлахами мав безглуздий вигляд: порослий щетиною немолодий чоловік у поношеному, схожому на шолом капелюсі, закутаний у клапті якогось лахміття. Але він не міг втриматися, аби гордо не назвати своє ім’я — ану ж хтось у натовпі вмирав, так хотів його почути.

— З честю представлюся: Слизус Слизович, найуспішніший мисливець за дітлахами в Едемополісі, який дбає про безпеку в нашому великому місті. Як ви бачите, у мене активна реєстрація, а торік, мушу зауважити, мене нагородили за те, що я піймав найбільше дітей у місті. Мені залишають п’ятизіркові відгуки за мої послуги. І я справді на них заслуговую. Ох, тих збитошників не так легко зловити! Де вони тільки не ховаються. От, наприклад, минулого тижня...

— Досить, — перебив його начальник охорони — його лице не відображало жодних емоцій. — Це що за одні?

— Ваша величносте, — потираючи руки, Мисливець за дітлахами зобразив на лиці лукаву посмішечку. — Сьогодні я затримав двох дітисьок, — він плюнув на землю, — які проникли в Едемополіс і хотіли завадити святкуванню перемир’я.

Начальник охорони з відразою глянув на Джорджа й Аттікуса.

— Дітям заборонено розгулювати Едемополісом, — сказав він. — Вони повинні перебувати в робочих зонах, у які їх призначили. Їхня поява в місті у День підрахунку наробить клопоту. Ще чого доброго батьки почнуть ридати за своїми дітками! Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — вважає, що це псує святковий настрій. Заберіть їх звідси. Вкиньте їх у море. І щоб я вас тут більше не бачив.

— Але ж, ваша охоронносте, — улесливо прогугнявив мерзенний Мисливець за дітлахами, — це не прості діти.

— А які? — запитав начальник охорони, явно втративши цікавість до розмови.

— Це особливі дітиська, — вишкірився Слизус. — Цінні джерела інформації. Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — просив мене зловити їх і привести до нього.

Охоронець насторожився.

— А чому я про це не знаю? — вигукнув він.

— Суперсекретна місія, — гордо відповів Мисливець за дітлахами. — Конфіденційна інформація.

— Ясно, — відповів охоронець.

Він зв’язався з людьми всередині будівлі. А тоді, кілька разів кивнувши головою, обернувся до Мисливця.

— Дякую, Слизусе, — мовив він. — Я їх проведу.

— Постривайте-но, — сказав Слизус. — Може, мені дістанеться за них винагорода. Якщо ви не проти, я сам передам дітей з рук у руки.

Начальник охорони не був у захваті, але Слизуса пропустив. Слідом за ними рушили роботи. Слизус здавався щасливим як слон, коли опинився у величезному вестибюлі.

— Золотий ліфт! — прокаркав він. — Нарешті настав той великий день, коли Слизус Слизович проїдеться в золотому ліфті! Ох, якби ж мене зараз хтось бачив!

— Бачать, думаю, — сказав Джордж, роззираючись вестибюлем, теж, схоже, зробленим із золота.

Освітлювали залу величезні жаровні, в яких горів начебто справжній вогонь, кидаючи зловісні відблиски на золотисту поверхню.

— Думаю, тут усюди камери.

Попереду височіли подвійні двері, оздоблені великими прозорими каменями, в яких відбивалося полум’я.

— Діаманти! — вражено сказав Джордж. — Навіщо на дверях ліфта діаманти?

— Замовкни! — гаркнув Слизус. Він скинув пошарпаного капелюха й намагався сяк-так розплескати на голові ріденьке волосся. — Ти... ти не маєш права говорити!

— Чому це? — відказав Джордж, який зрозумів, що йому більше нема чого втрачати.

— Тому що ти — ніхто і твої балачки нікому не цікаві, — сказав Слизус.

Дивлячись у викривлене жовте відображення на золотистих дверях, він плюнув на пальці й спробував пригладити неслухняну волосину. Тоді обережно начепив на голову свого жахливого капелюха.

— Он той нормальний, тихо сидить, — схвально кивнув він на Аттікуса.

Джордж найбільше за все мріяв, щоб Аттікус нарешті оговтався. Інакше він опиниться сам як палець.

Двері ліфта роз’їхалися — кабіна теж була з чистого золота. Джордж не думав, що колись побачить стільки золота в одному місці, аж воно видасться йому нудним. Краще б тут було щось звичайне і просте — наприклад, цегляні стіни.

Роботи заштовхали всіх трьох у золоту кабіну.

Коли двері зачинилися, Слизус полегшено зітхнув.

— Нарешті! — прохрипів він. — Слизус їде вгору!

вері ліфта відчинилися. Раптом Слизус, який ще секунду тому був бадьорий-пребадьорий, перехотів виходити.

— Ти перший, — сказав він до Джорджа.

— Ні, тільки після вас, — ввічливо відповів Джордж. Цікаво, чому Слизус раптом почав нервуватися? — Ні, ти! — Слизус штовхнув Джорджа вперед. Аттікус, не скидаючи капюшона, вийшов слідом за ним. Вони ступили крок уперед. Величезна кімната, як і вестибюль, була покрита золотом. Але якщо у вестибюлі було темно й похмуро, то тут аж очі сліпило. На всіх стінах були величезні вікна, а де не було вікон — висіли гігантські дзеркала. Зі стелі звисали канделябри з кришталевими бурульками, старезні, начебто привезені з якогось стародавнього замку. У кутках кімнати виднілися якісь постаті. Одних підсвічувало пообіднє сонце, інші стояли проти світла.

Посередині кімнати вони побачили чоловіка — його заливало світло канделябрів над головою і сонячне світло, що падало з вікна. На тлі всієї тієї розкоші він виглядав звичайним собі чоловічком у золотистому костюмі, який захопився грою в шахи з невидимим суперником. Щоправда, помітив Джордж, він дуже відрізнявся від тієї постаті на площі: старіший, товстіший, поморщений і з малими, неначе втиснутими в потилицю очима.

Старий підняв шахову фігурку й повільно переставив її на іншу клітинку Невидимий супротивник діяв швидко — фігурка