Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

Екрани довкола площі згасли, і на центральній сцені з’явилася 3D-голограма золотистого чоловіка. Він був справжнім велетнем, вищим за гладіаторів. Мав золотисте волосся, золотисту шкіру і навіть вбраний був у костюм із чистого золота. Біліли тільки його зуби й очі. Це той самий чоловік, збагнув Джордж, та сама сердита помаранчева постать, яку вони бачили в лісі поруч із Мисливцем за дітлахами. Той, що мріяв з ними розправитися. «Гм, — подумав Джордж, — але якщо Трелліс Дамп-другий сорок років при владі, він мав би вже постаріти. Невже справжнього Дампа більше ніхто не бачив? Тільки його голограму?»

— Народе Едему! — голограма підняла руки.

— А де ж він насправді? — роззирнувся Джордж. — У реальному житті?

— Напевно, там, — Аттікус тицьнув на Велику вежу Дампа. — Він не спускається сюди, бо не хоче нюхати цей сморід!

У відповідь натовп затягнув пісню на честь свого керманича: «Едем — найкращий зі світів! Ми любимо Едем! Едем — єдиний на світі, на вічні віки!». Вони не співали, а радше горланили, хто як міг.

— Дякую! — підняла на диво маленькі руки гігантська голограма. — Ви — найкращі! Ми — найкращі!

Юрба заревіла. «Дивно, як ті худющі люди, які зібралися на площі, можуть так голосно кричати?» — подумав Джордж. І тут же зрозумів, що рев виривається з гігантських колонок, розставлених довкола площі.

— Народе Едему! — рявкнув Дамп, коли галас різко стих — так наче хтось клацнув вимикачем. — Ми зібралися тут з важливої причини!

Галас здійнявся знову, проте швидко припинився.

— Сьогодні, — продовжувала голограма, — не просто День підрахунку, в який ви дізнаєтеся, скільки заробили за минулий сонцедамп. І скільки заборгували чудесному королівству-корпорації «Едем» за те, що вона милостиво подбала про всі ваші потреби. Сьогодні ми святкуємо! Ми підписали мирну угоду! Віднині ми об’єднаємо дві великі нації в одне ціле.

Поруч із Треллісом Дампом матеріалізувалася постать — така неймовірно гарна, що Джорджеві аж боліли очі на неї дивитися.

— Віднині, — казав Дамп, — ми, народ Едему і народ Потойбіччя, житимемо в гармонії! Ми — найвеличніші нації-корпорації на планеті й тепер працюватимемо разом на основі спільних цінностей. Я і королева Бімболіна-Кімоболіна!

Королева Потойбіччя Бімболіна-Кімоболіна елегантно підняла руку й усміхнулася. Вона розтулила рота, але звідти не вирвалося ні звуку. Натомість екрани навколо площі заповнилися смайликами:

— Що вона каже? — заворожено запитав Аттікус. Він погойдувався туди-сюди, мов зачарований. — Вона така гарна!

Джордж подумав, що Геро, мабуть, була б на сьомому небі від щастя, коли б нарешті побачила королеву Бімболіну-Кімоболіну.

— Вона говорить смайлицькою, — пояснив він.

— Ми надто довго ставилися до своїх друзів як до ворогів! — проревів тим часом Дами. — Але у нас є справжні вороги! Тому ми повинні триматися разом зі своїми друзями, підтримувати особливі стосунки й воювати з рештою світу.

Королева Бімболіна-Кімоболіна поважно кивнула й послала цілий потік смайликів:

— Аттікусе, — квапливо шепнув Джордж на вухо своєму приятелю. — Час іти.

«Ми зможемо втекти, якщо проберемося крізь натовп, поки всі зачаровано дивляться на королеву Бімболіну-Кімоболіну», — подумав він.

Та вже було пізно. На їхні плечі лягла чиясь важка рука — рука людини, а не робота. Щоправда, від того легше не стало.

— Піймалися, — прошепотів, без сумніву, людський голос. — Слизус вас зловив.

Джордж хотів вивернутися, але голос прохрипів:

— Так-так, мої любі! Дивимося вперед і проходимо.

Джордж спробував вирватися від нього, але Слизус спритно викрутив його руку за спиною, так само спритно схопивши й Аттікуса.

— Розступіться! — уже голосно гукнув Мисливець за дітьми. — Пропустіть! Служба полювання на дітей Едемополіса! Слизус Слизовим упіймав ще двох!

Люди розступилися, проводячи Джорджа й Аттікуса жалісливими поглядами.

— Діти! — почулися перешіптування у натовпі. — Діти!

Голоси були сповнені смутку. Кілька людей простягнули руки й погладили їх по головах. Якась жінка розплакалася.

— Допоможіть їм! — просила вона людей довкола. — Врятуйте хлопчиків!

Але її саму тут же відтягнули вбік. Почувся тільки стогін — тихий, мов шепіт, який щойно прокотився натовпом.

— Врятуйте їх!

— Тихо! — крикнув Слизус.

Він плюнув на землю і штовхнув хлопців уперед.

Перш ніж Слизус знову схопив їх за плечі, Аттікус встиг натягнути на голову капюшон, щоб не було видно, хто йде. А глянувши на Джорджа, замурзаного і з відкритою головою, можна було відразу здогадатися, що то дитина.

— Це малі біженці-злодійчуки, які хочуть скористати зі щедрості Едему, нічого не давши взамін! Вони прокралися сюди, щоб використати нашу доброту і заразити нас хворобами й забороненими думками. Дякуйте, що ваш милостивий Великий Лідер захищає вас від такої напасті!

Люди, замовкнувши, відступили крок назад.

— Отак краще! — просичав голос позаду хлопців. — І не торкатися їх! З дітьми можуть мати справу тільки професіонали! Ви знаєте правила!

Люди зіщулилися від страху. Джорджа й Аттікуса тим часом вели, мов справжніх злочинців, до гігантської золотої брами при вході у Велику вежу Дампа.

— Куди ви нас ведете? — запитав Джордж.

— Побачиш, — відповів Слизус.

Вони дійшли до брами, яку стерегли великі металеві роботи-охоронці. Між ними стояв чоловік, такий же високий і дебелий, як і вони. Слизус штовхнув дітей у руки роботів.

— Прошу дати доступ до свого потоку думок, — сказав чоловік.

— Звісно, ваша безпековосте, — відповів Слизус.