Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

Іншої просто не буде. Вона тремтячими пальцями витягла з кишені ракетницю, обхопила рукоятку двома руками та, прицілившись, натиснула на гачок. Грім пострілу розірвав тишу. Яскравий спалах висвітив кам'янистий майданчик, а також Патріка, на якому красувалися окуляри нічного бачення. Ракета пронеслася над його головою і злетіла високо в небо. Юнак загорлав, засліплений спалахом, і мимоволі відступив трохи назад. При цьому він упустив свій ніж і зірвав окуляри. Наступної миті його нога пірнула у порожнечу, він втратив рівновагу та зі страшним криком полетів униз. Симона примружилася і, відкинувши ракетницю, закрила долонями вуха — їй було нестерпно чути його волання.

Крик обірвався зненацька, його змінила гнітюча тиша. І тут Симона заридала, не в змозі більше стримувати емоції, які накопичилися всередині неї. Ну скільки, скільки доля випробовуватиме її на міцність? Чи це розплата за те, що вона тоді залишила Алека на самоті й фактично прирекла його на смерть? Напевно, їй ніколи не вдасться вирватися з клятого лабіринту. Так, може, краще просто зараз покінчити з усім цим? Розірвати порочне коло, зробивши крок назустріч нескінченності. І більше не виникне почуття провини, невизначеності, страху. Почуття, що колись вона знову побачить у вікні загиблого друга, який дивитиметься на неї з німим докором.

Але у долі, мабуть, були щодо неї інші плани. Навіть крізь ридання вона почула знайомий голос, що змусив Симону миттєво заспокоїтися. Це був Мартін і він вигукував її ім'я.

— Я тут, я тут! — закричала дівчина у відповідь та кинулася до краю уступу, намагаючись у світлі ракети розгледіти внизу хоч щось.

Перше, що привернуло її увагу, було тіло Патріка. Він лежав з розкинутими руками біля підніжжя, нагадуючи зламану ляльку. Симона швидко відвела погляд і обнишпорила очима довколишній простір. І тут вона помітила Мартіна, який сидів на землі неподалік від уступу та махав їй рукою. Його нога вище коліна була перев'язана чимось світлим, можливо, шарфом або светром. Подробиць вона не розгледіла.

— Ти там як? У тебе все гаразд? — від напруги її голос майже зривався.

— Я в порядку, — озвався Мартін, і у Симони відлягло на серці. — А як ти? Я бачив, що хтось впав униз.

— Це Патрік. Я вистрілила в нього з ракетниці.

— І правильно вчинила.

— Я в цьому не впевнена.

— У тебе не було вибору, — пролунало знизу, після чого ракета згасла й чоловіка поглинула темрява.

Симона тяжко зітхнула, чудово розуміючи, що він має рацію. Все скінчилося. Їй вдалося вийти з бою переможницею. І більше не треба нікуди бігти, ховатися та думати, як врятувати своє життя. Можна розслабитися. Хоча ні. Напевно, Мартіну не завадить допомога. Тому відпочивати вона буде потім, після того, як зійде униз і викличе рятувальників. Аби тільки не розбився супутниковий телефон, як його занадто самовпевнений господар.

Раптово в куртці заграла мелодія «Хеллоу, Доллі!». Симона сунула руку в кишеню — з'ясувалося, це дзвонив телефон Мартіна. Яке щастя! Можна викликати допомогу, якої вони так потребували: самостійно, без рятувальників, їм звідси не вибратися.

Симона дістала телефон і натиснула кнопку «Відповісти».

— Алло... — вимовила вона у слухавку трохи захриплим голосом, намагаючись не звертати увагу на перешкоди та страшний тріск.

— Це хто? — чоловік на іншому кінці дроту явно зніяковів. — Слухай, крихітко, поклич до телефону Мартіна. У мене до нього термінова справа. Скажи йому, що дзвонить виконроб. На об'єкті сталася аварія, тому він має негайно приїхати.

Симона мимоволі усміхнулася: це зухвале «крихітко» від незнайомця прозвучало для неї приємніше за будь-який комплімент. До того ж, звідки цьому чоловікові знати, що ще хвилину тому їй з Мартіном довелося боротися за життя. Ні більше, ні менше.

— На жаль, пан Логан зараз не може підійти до телефону. Але я перекажу йому ваші слова і він зв'яжеться з вами, як тільки у нього з'явиться можливість.

— Спасибі, — так само розгублено подякував чоловік, після чого несподівано запитав: — Вибачте, а з ким я розмовляю?

— З його автовідповідачем. На все добре!

Знов усміхнувшись, вона відключила зв'язок та відразу набрала номер служби порятунку. Додзвонитися туди виявилося завданням не з простих, однак врешті-решт їй це вдалося, і тепер залишалося сподіватися, що вони виконають свою обіцянку й уранці пришлють по них вертоліт. Світанок мав настати вже незабаром.

— Я викликала рятувальників, — голосно крикнула Симона у темряву. — Твій телефон тут, нагорі, відмінно ловить.

— Це чудова новина, — одразу відгукнувся Мартін. — Сподіваюся, їм не знадобиться багато часу, щоб дістатися до нас.

— Вони обіцяли прибути до ранку. А ще тобі з роботи телефонував виконроб і сказав, що на вашому об'єкті сталася аварія.

— І що ти відповіла?

— Я сказала, що зараз ти зайнятий і передзвониш йому пізніше.

— Ти просто янгол. Що б я без тебе робив?

— А як ти почуваєшся? Хочеш, я зійду вниз до тебе?

— Не треба, побережи сили. Зі мною все гаразд.

— Добре, тоді чекатимемо рятувальників!

Останні слова Мартіна трохи заспокоїли Симону. Вона лягла на спину та заплющила очі, вирішивши, що ніякої шкоди від цього не буде. Просто їй потрібен відпочинок — надто багато всього довелося пережити за сьогоднішній день. Щоправда, «просто відпочинок» швидко