Башлер Жан - Нарис загальної історії

режиму не дозволяє просто так поширювати на двори абсолютних режимів те, що спостерігається при дворі Франції та в його імітаціях у Європі. Ще складніше було б виходити з прикладу італійських дворів епохи Відродження, поміркованість яких була б іще помітнішою, якби тамтешні звичаї були настільки відшліфовані, як двома-трьома століттями пізніше.

Священний характер режиму сприяє феноменові двору через необхідність підтримувати імперську харизму. Це слово означає постульовану, неясну, загальну, таємничу, таку, що не піддається визначенню, вищість. Харизма монарха спрямована на сприйняття не розумом, а почуттями. Це — той аспект політичного режиму, який найтісніше споріднює його з релігійними феноменами. Усе ґрунтується на оберненні чутливості та на долученні всього єства до чогось, у що воно вірить, — не згідно з певним дискурсивним віруванням, а як у якусь обов’язкову очевидність. Харизма, опромінена людською вищістю, може мати в тих, хто чутливий до неї, безліч нюансів — від непомітної поваги й аж до священного страху. Найсильніші нюанси краще показують дві основні складові почуття: порив і страх. Харизма притягує, бо вона є тим, до чого прагне підданий і що він цінує як гідне такого ставлення. Харизма також відштовхує, бо підданий відчуває себе нижчим і недостойним.

Засновник династії — це зазвичай харизматична особистість, справжні переваги якої викликають змішані почуття притягання й страху в тих, хто з нею стикається. Але його наступники за випадковими винятками такі самі люди, як і інші, і нинішній представник династії може бути цілковито пересічним. Ба більше, така можливість дуже ймовірна, оскільки виховання принців неминуче нестерпне, навіть попри те, що вони можуть дістати чудову освіту. Через це перед священним характером режиму постає проблема: як оточити ореолом харизми людину, яка не має в собі таких якостей? Розв’язання дуже просте, легко реалізується та завжди успішне: потрібно й достатньо вразити уяву так, аби люди відчули острах і зачарування, почали говорити про справжню наявність харизми та приписали її цьому принцові. Такого результату можна напевно досягти за допомогою трьох методик. їх винайшли й виробили задовго до побудови імперій, ще за часів «божественної влади», яка виникла в деяких племенах. За першою з методик, належить ізолювати суверена від його підданих і звести до мінімуму його появи на людях: ідеалом було б, якби він став невидимим і при цьому його присутність ніколи не ставилася б під сумнів. Сутність другої методики полягає в тому, щоб спосіб життя суверена послідовно відрізнявся від життя пересічних людей так, щоб, зважаючи на цю різницю, піддані доходили думки й про різницю між собою й ним по суті. За логікою, що більше онтологічна природа ієрарха наближує його до божественного, то більше його життя має бути незвичайним. Власне, саме в племінному світі та в громадах спостерігаються крайні форми відмінності, якими наділяють особу, що символізує суспільство, це — форми, кодовані у вигляді табу. Третя методика спирається на розкіш і на пишність, які оточують особу. Вони мають бути реальними, щоб уразити уяву людей і щоб вони почали возвеличувати ці прояви набагато більше, ніж ті є в реальності, роблячи їх казковими та легендарними.

Чинник сили надає дворові зовсім інші функції, які випливають з логіки здійснення влади. Ця логіка, якщо взяти її в стані схеми загальної дії, є вінцем двох видів проблематики: дії взагалі та політичної дії зокрема. Перша з них — це розв’язання проблеми, тобто обрання певного заходу з кількох можливих. Щоб прийняти раціональне вирішення, ієрократ повинен зібрати всю потрібну для цього інформацію, яку слід опрацювати, зважити, відсортувати. Можливі варіанти треба виявити та порівняти один з одним. Потрібно також розглянути й оцінити стратегію і тактику під кутом зору їхніх відповідних шансів на успіх чи поразку. Урешті-решт, треба наважитися та прийняти рішення, оскільки, зважаючи на те, що дії, які стосуються майбутнього та непевного й торують собі шлях крізь завжди особливі та квазібезкінечні умови, вирішення в дії не можна ототожнити з судженням у знанні або з прикидкою на око чи з оцінкою в ході справи, попри навіть те, що ці три операції мають спільний психічний вимір: чуттєві імпульси та воля, щоб сказати: «Досить!». З цієї проблематики породжується «рада монарха», а двір визначається місцем ради. Особиста участь монарха на різних етапах прийняття рішення й у прийнятті остаточного рішення може бути дуже різною. Так, приміром, японський «імператор» (лапки тут обов’язкові через те, що традиційна Японія — не імперія, а королівство з самобутніми рисами) ніколи не приймав жодного рішення. Це — майже чистий приклад божественної монархії з виключно символічною та ідеологічною функцією, коли монарх (який вочевидь уважав свою роль такою нудною, що вже від епохи Хейян з’явилася звичка добровільно зрікатися трону через кілька років) ніколи й нічого не вирішував, а затверджував своїм сакральним статусом рішення, прийняті іншими. Інша крайність — це римський імператор, який зазвичай особисто відповідав за рішення та його підготовку, оскільки періодичні державні перевороти та крихкість імперії не давали ні часу, ні можливості доручати цю турботу й справу іншим.

Другою проблематикою є проблематика керування. Потрібно, щоб рішення виконували, а також потрібно стежити за їхнім виконанням. Потрібно контролювати виконавців і тих, хто контролює. Потрібно забезпечити єднання та зобов’язати до слухняності. Потрібно здійснювати правосуддя. Потрібно керувати відносинами між центром і провінціями. Потрібно вести трансполітійні стосунки, лаштувати експедиції, організовувати оборону, розв’язувати проблеми матеріально-технічного постачання. Починаючи з певного рівня складності, обумовленого чинниками простору й кількості, тільки одна або декілька бюрократичних структур дозволяють впоратися з проблемами керування. Таке технічне обмеження перетворює двір на центральну, адміністративну, військову, ідеологічну, фіскальну бюрократичну структуру. Ідеологічна бюрократія може збігатися з контролем церковної організації, якщо така існує. Такі приклади нам дає християнство. Імперська цезаро-папістська система прагне перетворити церкву як організацію на орган релігійних справ на службі в імперії. Чистим прикладом реалізації такої системи є Візантія. Щодо Китаю, то ідеологічні потреби, які не можна було жодним чином скоротити, змусили вигадати «культ Конфуція», який дуже б здивував його самого, перетворити його на своєрідну офіційну «релігію» та доручити керування цим культом центральному органові.

І зрештою, абсолютний вимір режиму перетворює двір на в’язницю. Для контролю небезпечної еліти пропонують два види ефективної стратегії. Зібравши найнебезпечніших людей в єдиному тісному колі, можна вбити одним пострілом чотирьох зайців! Маючи всіх під рукою, легше суворіше стежити за ними. Легше також примножувати поділ на