Автор невідомий - Епоси, міфи, легенди та сказання - Старша Едда. Епос

стати його фюльг'єю, він їй відмовляє, і за те вона мститься: саме з її волі він виголошує обітницю взяти Сваву за дружину. Ймовірно, то була фюльг'я самого Хельґі (людина могла мати кілька духів-супутників).

Святковий кабан (sonargöltr), «священний вепр», уособлює Фрейра, бога плодючости. Його святковий заріз має ритуальне походження і символізує смерть і відродження «священного господаря», чий талан переходить до громади під час обряду. Закланню передував ритуал, описаний у цьому прозовому фрагменті: люди клали руку на вепра (це можна протрактувати як клятву самому Фрейрові) й виголошували якусь обітницю, після чого пили з «чари владаря» (bragarfulli; ісландська назва самого обряду походить від цього слова). Такі клятви вважалися священними й незламними. Не дивно, що Хедін спохмурнів, давши свою обітницю.

Перша пісня про Хельґі Вбивцю Хундінґа

Ця пісня є досить пізньою — свого нинішнього вигляду вона набула не раніше другої чверті XI сторіччя. Фахівці схильні вбачати в ній відгомін історичних подій V сторіччя, ґрунтуючись на даних топоніміки, що ними рясніє твір. Імовірне місце подій — Данія, Південна Швеція, можливо, південь Норвегії чи балтійська акваторія. Втім, не бракує тут і фантастичної топоніміки: Небесні гори, Сонячні гори, Снігові гори тощо. Певні стилістичні прийоми — хейті, кеннінґи, розмір і ритміка — споріднюють цю пісню з поезією скальдів.

З огляду на сюжет пісня є продуктом поетичної переробки розділів VIII (останній абзац) і IX «Саги про Вьольсунґів». Також у творі подибуються посилання на «Сагу про Хедіна і Хьоґні» (згадано деяких її героїв) і цікавий культурно-антропологічний мотив протистояння воїнських спілок різної просторово-магічної природи, а саме Хундінґів (від hundr — «пес») та Ільвінґів (імовірно, від úlfr — «вовк»). Певно, не варто шукати тут якихось тотемістичних трактувань — на той час культ звіра-пращура у германців редукувався майже до повного забуття. Продуктивніше, на нашу думку, розглянути соціальну семантику образів собаки й вовка.

Тут розкривається цікава колізія. Пес і вовк — магічно єдиносущні образи, але геть не тотожні. З одного боку, пес — хатня тварина, друг людини, чого не скажеш про вовка. Простір собаки — це околиця людського простору. Проте, зауважмо, все ж — околиця. Пес — не господар у дворі, він — вартовий, він на службі у ґазди. Люди-собаки — молодші, неповноправні члени колективу, чиїм обов'язком є охорона статусного простору. Відтак рід Хундінґів (і, за аналогією, рід супротивників Хельґі, Хьодбродда й синів Ґранмара), позначений як собачий, є не надто шляхетним і шанованим. Вьольсунґи ж, як й Ільвінґи, мають досить багато виразних «вовчих» конотацій, що, з другого боку, маркує їх як нелюдів, мешканців хащ, мало не тролів у людських подобах, себто маргіналів, ще нижчих за статусом від «собак», а з іншого боку — як вільних воїнів, яким не личить займатися господарством. Стосовно них у творі вжито термін «вікінги» (строфа 28), і вжито не у ганебному сенсі, як зазвичай, а навпаки — як ознака героїзму. Також варто відзначити, у який спосіб Сінфьотлі й Ґудмунд завдають одне одному магічних ударів у суперечці (строфи 33-48): Ґудмунд звинувачує Сінфьотлі у дикунстві, братовбивстві, пожиранні падла й безплідності (діти від «вовка»-вікінга не можуть вважатися нормальними людьми, це байстрюки, виродки, він у магічному сенсі неспроможний до зачаття дитини), Сінфьотлі ж закидає Ґудмундові пасивний гомосекс, невільницьку працю й сервільність. «Пес» наводить «вовкові» вовчі характеристики, «вовк» же відповідає «собаці» собачими рисами. Коли ж Ґудмунд намагається змінити характер звинувачень, закидаючи супротивникові подібні гріхи за принципом «сам такий» (строфа 45), Хельґі втручається у суперечку, бо магічний двобій втрачає сенс.

Із попередньою піснею цей твір ріднить, окрім імени головного героя, мотив «небесної покровительки», валькірії, й заразом — коханої героя. Втім, імовірно, не лише це: адже у «Пісні про Хельґі, сина Хйорварда» наприкінці сказано — «Хельґі й Свава народилися знову». Почасти ця теза проливає світло на варіативність посмертя у поганській традиції Півночі — очевидно, на певному етапі нордичній міфології був притаманний мотив реінкарнації, тож перед нами вірогідна актуалізація цього мотиву. Хельґі Вбивця Хундінґа — цілком можливе перевтілення Хельґі, сина Хйорварда, валькірія ж Сіґрун, дочка Хьоґні, може бути перевтіленням валькірії Свави.

Друга пісня про Хельґі Вбивцю Хундінґа

Ця пісня завершує «триптих про Хельґі» та зачинає власне «Вьольсунґівську» частину «героїчного» корпусу «Старшої Едди». З «Піснею про Хельгі, сина Хйорварда» і «Першою піснею про Хельґі Вбивцю Хундінґа» її ріднить, окрім імени головного героя, кілька спільних сюжетних кліше. Так, в усіх трьох поемах мають місце мотиви помсти за родичів, походи вікінгів, уявлення про невідворотність загибелі й героїчний модус. Спільним також є мотив кохання героя й валькірії, яка стає його духом-хранителем, потойбічною заступницею, а після одруження — статусною, «мирною» дружиною.

Впадають в око паралелі з «Першою піснею про Хельґі Вбивцю Хундінґа», що, зрештою, не дивно. Знаходимо мотив соціального і родового протистояння «вовків» і «собак» (Ільвінґів і Хундінґів), який ретельніше розглянуто раніше. Варто додати, що тут вовчі конотації Хельґі висловлені ще відвертіше: у строфі 1 він сам себе називає сірим вовком, а у прозовому фрагменті між строфами 4 і 5 їсть сире м'ясо в обладунках, залитих кров'ю. Також артикулюється така варіація посмертної долі героя, як реінкарнація, повторне народження (ісл. endrbom). Тут прямо сказано, що Сіґрун, дочка Хьоґні, є втіленням іншої валькірії, Свави, а Хельґі, сина Сіґмунда названо на честь іншого Хельґі, сина Хйорварда. Це можна вважати цілком прозорим натяком. Крім того, у фіналі нам повідомляють, що Хельґі й Сіґрун народилися знову згодом, і Хельґі знову звався Хельґі, а Сіґрун знову стала валькірією. Інша річ, що цей мотив уже на момент створення пісні застарів і вважався «бабиними байками».

Водночас між першою та другою піснями про Вбивцю Хундінґа є й відмінності. Так, друга пісня має змішану, клаптикову структуру, що ускладнює її датування. Різні фрагменти датуються по-різному, від X до середини XI сторіччя. На думку Генрі Адамса Белловза, автора англійського перекладу «Старшої Едди» видання 1936 року, «Друга пісня про Хельґі...» стала результатом переробки і доповнення «Першої пісні...», що ускладнює сприйняття — так, Белловз узагалі не вважає цю поему наративом. Із цим твердженням важко погодитися: адже твір має ознаки меметичного переходу, себто надає змогу ототожнення реципієнта з героями (Хельґі або Сіґрун), емоційного сприйняття їхньої долі з одночасним засвоєнням певної суми соціально й особисто значущого досвіду. Цей твір виконує основну функцію міфу і літератури: ініціальну. На це працює не лише сюжет, а й система тропів, особливості поетики, емоційно насичена любовна лінія, що взагалі не