Урсула К. Ле Гуїн - Останній берег

уважний спостерігач майже одразу помічав всередині нього якусь дивну каламуть: на поверхні каменя не відбивалося анічогісінько з того, що його оточувало; і людське око ніби занурювалося у бездонні глибини кристала. Одна грань змінювала іншу, людина бачила дедалі глибше, аж доки не поринала в сон, із якого не було вороття. То був славетний Камінь Шеліета. Колись він належав володарям острова Вей і був окрасою їхньої скарбниці. Зазвичай камінь застосовували як снодійний засіб, хоч іноді з його допомогою залагоджували набагато небезпечніші оборудки. Зокрема, було відомо: той, хто надто довго та легковажно вдивляється у загадкову глибінь кристала, зрештою може збожеволіти. Але Архімаг Ґеншер був родом з острова Вей і, вирушаючи на Роук, узяв Камінь Шеліета з собою, адже в руках мага цей кристал відкриває істину.

Щоправда, істина ця виявилася дуже мінливою: вона залежала від того, в чиїх руках опинився Камінь Шеліета. А тому Майстер-Перетворець, міцно тримаючи кристал і вдивляючись у його мерехтливі глибини, говорив голосно і чітко, описуючи те, що бачив:

— Я бачу нашу землю з вершини гори Онн, яка стоїть у самому серці світу. Перед моїми очима простяглося все Земномор'я, аж до найвіддаленішого острівця у найдальших Широтах. Я бачу кораблі у водах Ілієна, бачу дим із коминів над дахами Торхевена, бачу навіть дах цієї вежі, де ми зараз стоїмо. Але далі, за Роуком, тепер не видно нічого. На півдні — жодного острова! На заході — ані клаптика суші! Я не бачу Ваторт там, де він мав би бути, не бачу жодного з островів Західних широт — кудись зник навіть Пендор, а він же розташований найближче до нас! А Оскіль та Ебоскіль — де вони? Над Енладом клубочиться мряка, густа і сіра, немов павутиння. Щоразу, як я намагаюся щось розгледіти, щезає ще кілька островів, а море у тому місці, де вони щойно були, — безживне і похмуре, немов перед Створенням... — Перетворень спіткнувся на останньому слові й замовк.

Він поставив Камінь на різьблену підставку зі слонової кості і відступив убік. Його лагідне обличчя здавалося геть виснаженим.

— А тепер розказуй, що бачиш ти, — промовив він.

Майстер-Приворотник узяв кристал і став повільно крутити його в руках, немов намагаючись відшукати на блискучій поверхні ту грань, крізь яку найкраще видно. Він досить довго обертав Камінь на всі боки, але зрештою поклав його на стіл і розгублено сказав:

— Перетворцю, я майже нічого не бачу. Якісь уривки, щось мерехтить, але цілісного зображення немає...

Сивочолий Перетворень підвів угору вказівний палець.

— Зауваж, хіба це не дивно?

— Що ти маєш на увазі?

— У тебе що, так часто сліпнуть очі? — сердито закричав Перетворень. — Невже ти не бачиш, що... — він запнувся і лише з неабиякими труднощами, затинаючись, зміг продовжити, — там... там наче чиясь рука затуляє тобі очі — точнісінько так само, як і мої вуста?

— Ти, мабуть, трохи перетрудився, мій пане. Тобі треба відпочити! — заспокійливо сказав Майстер-Приворотник.

— Виклич закляттям душу Каменя, — зажадав Перетворець.

Тепер він говорив уже доволі спокійно, хоч голос його й досі трохи тремтів.

— Навіщо?

— Навіщо? Ну хоча б тому, що я прошу тебе це зробити.

— Дай спокій, Перетворцю! Навіщо ти під'юджуєш мене, як хлопчика перед ведмежим барлогом. Хіба ми з тобою діти?

— Ще б пак! Супроти того, що показав мені Камінь Шеліета, я лише безпорадне дитя... перелякане дитя. Благаю тебе: виклич душу Каменя! Чи я мушу стати перед тобою на коліна?!

— Ну що ти таке кажеш! — зніяковів довготелесий Приворотник, а тоді зосереджено відвернувся від старшого товариша. Відтак, розкинувши руки у широкому жесті, з якого починається Велике Закляття, що викликає душі мертвих і живих, чаклун підвів голову і почав промовляти магічні слова. Він говорив, а в осередді Каменя Шеліета зажевріло тьмяне світло. У майстерні раптом почало темніти; густі тіні геть почорніли, зате Камінь сяяв, наче зірка. Майстер-Приворотник звів руки докупи і підніс кристал ближче до очей, пильно вдивляючись у точку, з якої променіло яскраве сяйво. Якийсь час він мовчав, а тоді тихо заговорив:

— Я бачу фонтани Шеліета. Озера і ставки, копанки і гатки, водоспади і печери за срібною запоною падаючої води. Замшілі береги поросли папороттю. Я бачу, як крапля за краплею збігає вода по зеленому листі, як дзюрчить вона у струмках, що б'ють із-під землі; відчуваю солодкий смак джерельної водиці... — він раптом знову замовк і заціпенів. У сяйві, яке випромінював Камінь, обличчя чаклуна здавалося мертвотно-блідим. Нараз Приворотник голосно скрикнув і, прожогом кинувши кристал, упав навколішки, сховавши обличчя в долонях.

Чорні тіні щезли. Літнє сонце світило у вікно захаращеної майстерні. Камінь Шеліета лежав під столом серед пилу і сміття, але був цілим і неушкодженим.

Майстер-Приворотник, як незрячий, хапав руками повітря, доки не наткнувся на долоню свого товариша. Він був схожий на перелякану дитину. Минуло кілька хвилин, перш ніж він глибоко зітхнув і важко підвівся, спираючись на плече Перетворця.

— Більше тобі не вдасться намовити мене на такі ризиковані речі, — сказав він тремтливими вустами, марно намагаючись усміхнутися.

— Що ж ти таке побачив, Торіоне?

— Я бачив фонтани Шеліета. Бачив, як їх раптом поглинає суха земля, як німіють дзвінкоголосі джерела. А світ навколо здавався чорним і спустошеним. Ти бачив у Камені пустельне море, яким воно було перед Створенням, а я побачив... те, що настане потім... Я побачив Велику Руїну.

Перетворець облизав пересохлі губи.

— Мені б дуже хотілося, щоб Архімаг зараз був із нами, — зізнався він.

— А я б хотів, аби ми опинилися там, поруч із ним...

— От тільки де він? Хіба його тепер знайдеш... — Приворотник поглянув угору, де за вікном ясніло спокійне блакитне небо. — Наразі ми не маємо про нього жодної звістки, і навіть магія не здатна викликати його сюди. Він зараз там, де ти бачив пустельне море. А незабаром прибуде у той страшний край, де пересихають джерела. Там наші чари безсилі... А втім, деякі закляття навіть зараз могли би повернути Яструба на Роук — скажімо, ті магічні ритуали, якими колись уславився острів Пельн...

— Але ж то були закляття, якими тамтешні маги викликали у світ душі небіжчиків!

— А деякі чари, навпаки, можуть відправити живих у потойбіччя...

— Невже ти думаєш, що Архімаг уже помер?

— Я гадаю, що він прямує назустріч смерті