Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

Тепер зрозуміло, чому Дік Сенд вигукнув із жахом:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!

І він не помилився: це справді була Африка, де на нього та його супутників чигала страшна небезпека.

Але в яку частину африканського континенту занесла їх незбагненна фатальна випадковість? Мабуть, у західну, а це погіршувало становище. «Пілігрим», певно, розбився біля берегів Анголи, куди приходять каравани рабів із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.

Так, вони потрапили саме туди, в край, що його через кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні, а Стенлі на півночі. На цій неосяжній території, що складається з трьох провінцій — Бенгели, Конго та Анголи, — було досліджено тільки узбережжя. Воно тягнеться від Нурси на півдні й до Заїру на півночі. Два великих міста на узбережжі правлять за порти: Бенгела й Сан-Паулу-ді-Луанда — столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні області Екваторіальної Африки були майже недосліджені. Мало хто з мандрівників наважувався заходити далеко в глиб материка. Жаркі й вологі області, де лютує пропасниця; дикі тубільці, що з них деякі й досі людоїди; постійні війни між племенами; нарешті, недовіра работорговців до будь-якого чужинця, що намагається проникнути в таємниці їхньої ганебної торгівлі, — ось перешкоди, які постають на шляху мандрівників до Анголи, однієї з найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки.

Таккі 1816 року піднявся вгору по річці Конго за водоспади Ієллала. Йому вдалося пройти близько двохсот миль. За цей короткий перехід він не міг грунтовно вивчити країну. До того ж, експедиція коштувала життя більшості її учасників.

Через тридцять сім років доктор Лівінгстон рушив од мису Доброї Надії до верхів'я Замбезі. Звідти в листопаді 1853 року він перетнув Африку з півдня на північний захід, переплив Кванго — одну з приток Конго — і 31 травня 1854 року прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Він протоптав першу стежину до невідомої величезної португальської колонії.

Ще через вісімнадцять років двоє сміливих дослідників перетнули Африку зі сходу на захід і, подолавши небачені труднощі, вийшли: один — на південне, другий — на північне узбережжя Анголи.

Першим з них був лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. 1872 року гадали, що експедиція американця Стенлі, послана на пошуки Лівінгстона в область Великих Озер, потрапила в біду. Лейтенант Камерон запропонував рушити слідами Стенлі. Пропозицію було прийнято. Камерон вирушив із Занзібара в супроводі доктора Дійона, лейтенанта Сесіля Мерфі та Роберта Моффа, племінника Лівінгстона.

Перейшовши Угого, вони зустріли слуг Лівінгстона, які несли до східного берега тіло дослідника.

Камерон усе ж пішов далі на захід, маючи на меті перейти від одного океанського берега до другого. Перетнувши Уніаніембе, Угунду, він дістався до Кагуели, де знайшов щоденники Лівінгстона.

Потім Камерон переплив озеро Танганьїку, подолав гори Бамбаре й переправився через річку Луалабу. Він побував у спустошених. війнами, знелюднених після набігів работорговців областях Кілембу, Уруа, верхів'ях Ломане, Улуду, Ловале. І врешті, перейшовши безмежні ліси Кванзи, куди Гарріс завів Діка Сенда та його супутників, енергійний лейтенант Камерон побачив хвилі Атлантичного океану біля Сан-Феліппе-ді-Бенгела. Ця мандрівка тривала три роки й чотири місяці; вона коштувала життя двом супутникам Камерона — докторові Дійону і Робертові Моффа.

Незабаром американець Генрі Стенлі заступив англійця Камерона на шляху відкрить. Відомо, що цей сміливий кореспондент американської газети «Нью-Йорк Геральд», який вирушив на пошуки Лівінгстона, знайшов того 30 жовтня 1871 року в Уджіджі на березі озера Танганьїка. Однак, успішно здійснивши свою гуманну місію, Стенлі вирішив повернутися до Африки в інтересах географічної науки. Він поставив собі за мету грунтовно вивчити береги Луалаби, що їх уже бачив за своєї першої подорожі. Камерон десь іще мандрував хащами Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 року вирушив з Багамойо на східному узбережжі Через рік і дев'ять місяців, 24 серпня 1876 року, він залишив спустошене епідемією віспи Уджіджі й після сімдесятичотирьохденного переходу добувся до Ньянгве, великого невільничого ринку, де вже до нього побували Лівінгстон і Камерон. Тут він був свідком страшного набігу, що його вчинили загони занзібарського султана на області Марунгу й Маніума.

Саме звідси Стенлі вирішив почати дослідження берегів річки Луалаби й пройти аж до її гирла. Для своєї експедиції він найняв у Ньянгве сто сорок носіїв і спорядив дев'ятнадцять човнів. Насамперед його загонові довелося стати на бій з людоїдами з Огусу. Човни спершу тягли волоком через пороги. За екватором, там, де Луалаба вигинається на північний схід, маленьку флотилію Стенлі атакували п'ятдесят чотири човни з кількома сотнями тубільців. Стенлі відбився від них.

Піднявшися згодом до другого градуса північної широти, Стенлі виявив: Луалаба — не що інше, як верхів'я Заїру, або Конго; пливучи за її течією, можна дістатися до океанського берега. Саме цей шлях він і вибрав. Майже щодня йому доводилось оборонятися від прибережних племен. 3 червня 1877 року при переході через пороги Массаса загинув один з його супутників, Френсіс Покок. А 18 червня бурхлива течія понесла його човен до водоспаду Мбело. Тільки якимсь дивом мандрівникові пощастило врятуватися.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув до селища Ні-Санда, від якого було чотири дні дороги до океану. Через два дні він дістався до Банза-Мбуко. Тут на нього чекав провіант, доставлений двома торговцями з Ембоми. В самій Ембомі, цьому маленькому прибережному містечку, Стенлі врешті став на перепочинок. Труднощі й злигодні мандрівки через весь африканський материк передчасно постарили цього тридцятип'ятирічного чоловіка. Зате річку Луалабу було досліджено аж до гирла. Тепер стало відомо, що, крім Нілу — великої північної артерії — та Замбезі — великої східної артерії, — на заході Африки тече ще одна з найбільших у світі рік. Цю ріку, довжиною в чотири тисячі двісті кілометрів, називають у різних частинах її течії Луалабою, Заїром і Конго; вона з'єднує область Великих Озер з Атлантичним океаном.

Камерон і Стенлі пройшли вздовж південного й північного кордонів Анголи. Сама ж область на той час, коли «Пілігрим» розбився біля її берегів, тобто 1873 року, була майже недосліджена. Знали тільки, що це головний західний невільничий ринок з трьома найважливішими центрами работоргівлі — Біе, Кас-санго й Казонде.

Саме в ці нетрі, за сто миль од узбережжя, і завів Гарріс Діка Сенда та його супутників: виснажену втомою й горем молоду жінку, її хворого сина та п'ятьох негрів — ласу здобич для жадібних работорговців.

Так, це Африка, а не Південна Америка, де ні тубільці, ні хижі звірі, ні клімат не загрожували б потерпілим… Це не та благодатна область між Андами й густо