Даніель Дефо - Робінзон Крузо

п’яту, пальці, підошву. Як він потрапив сюди? Я губився в здогадах і не міг спинитись на жодному. Дуже збентежений, не чуючи, як-то кажуть, землі під собою, пішов я додому до своєї фортеці. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моїй уяві всі речі, які химерні міркування снувались у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку.

Прийшовши до свого замку (як я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати, чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи ввійшов дверима, тобто ходом, прокопаним у горі; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах з таким божевільним страхом, як я в своєму захистку.

Всю ніч я не склепив очей. Чим далі був я від причини мого страху, тим більше я боявся. Це ніби суперечило самій природі страху, але я був такий приголомшений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був досить далеко від того сліду, який так налякав мене. Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід, і розум підтверджував цей мій здогад. Справді, хто ж інший, крім диявола в людській подобі, міг би забратись у ці краї? Де судно, що привезло сюди людину? І де інші сліди? Та й як могла потрапити сюди людина? З другого боку, смішно було подумати, що сатана прибрав людської подоби з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому пустинному місці, як мій острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що я цього сліду ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Усе це суперечило одне одному і не в’язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.

Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я відмовився від цього припущення. Дуже скоро я дійшов висновку, що це мусили бути куди небезпечніші істоти — дикуни з материка, що лежав навпроти мого острова. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або супротивний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли зпову в море, бо залишатись у цій пустці вони хотіли пе більше, ніж я — бачити їх тут.

Поки я так міркував, моє серце наповняла вдячність за те, що тоді я не був у тих краях і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони здогадалися б, що на острові в люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мене вразила жахлива думка: вони натрапили на мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони, напевне, повернуться а цілою зграєю своїх одноплемінників і з’їдять мене. А коли не знайдуть мене, то все одно побачать мої поля й вигони, знищать усе мов зерно, заберуть моїх кіз, і я помру з голоду.

Отже, страх прогнав усю мою надію на бога; вся моя колишня віра в нього, що грунтувалась на таких чудесних виявах його доброти, зникла тепер так, ніби той, хто досі годував мене в пустині, був не в силі зберегти для мене своєю владою земні блага, послані від його ж щедрот. Я докоряв собі за лінощі, бо сіяв лише стільки, скільки мені потрібно було на один рік, неначе не могло трапитись якої-небудь несподіванки, що перешкодила б мені зібрати врожай. І докори здалися мені такими справедливими, що я вирішив мати надалі запас зерна на два-три роки, щоб не загинути від безхліб’я, коли мене спіткає таке лихо.

Яка дитяча іграшка в руках провидіння — людське життя! І як чудно разом з переміною обставин міняються таємні пружини, що керують Нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникатимемо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боятимемось, навіть тремтітимемо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я, — чиє єдине нещастя полягало в тому, що мене вигнано з людського товариства, оточено безкраїм океаном, відрізано від світу і засуджено на довічне мовчання, немов небо вважало мене негідним бути серед живих, —я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо, — я тремтів від страху на саму думку, що можу зустріти людей, був готовий знепритомніти від самої лише тіні, від самого тільки сліду людини, що ступила на мій острів!

Таке вже нестале людське життя, і згодом, коли я трохи відійшов від свого першого переляку, в голові моїй почало снуватись багато цікавих міркувань. Я гадав, що моє становище було призначене мені премудрим і всеблагим провидінням господа бога. Дізнатись наперед про мету божественної мудрості в цьому я не міг, отож і не мав чого опиратись його найвищій владі. Я був його створінням, і він мав безперечне право творця чи керувати мною, чи позбутись мене, як він вважатиме за краще; я був створінням, що образило його, і він мав законне право засудити й покарати мене знову так, як він вважатиме за краще; я мусив скоритись перед його гнівом, бо я согрішив проти нього.

І тоді я зміркував, що коли бог, не тільки справедливий, а й всемогутній, визнав за потрібне так покарати й засудити мене, то він може й визволити мене. А якщо він вважає за краще цього не робити, то мій безперечний обов’язок— скоритись безумовно й цілком його волі. З другого боку, Мій обов’язок — покластись на нього, молитись йому і спокійно виконувати веління та вказівки його провидіння.

Так думав я багато годин, днів, навіть тижнів і місяців. Це можу не згадати одного важливого наслідку своїх міркувань з цього приводу: якось уранці, коли я лежав у ліжку, міркуючи про небезпеку, яка загрожувала мені від дикунів, мені спали на думку слова з святого письма: «Поклич мене в день недолі твоєї, і я визволю тебе, і ти прославиш мене». Після цього я радісно схопився з ліжка і