Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

Не знаю, — відповіла Емілія; вона і справді не знала. — І донна Бента не знає, і Кирпа не знає, хоча вона розмовляла телефоном з агентом Х-В2, ні Педріньйо, ні граф не знають — ніхто не знає. Агент сказав, що це «розпорядження бразільського уряду». Я сама нічого не розумію.

Носоріг замислився. Яке ж, справді, незрозуміле створіння цей «бразільський уряд», якщо навіть така розумниця, як Емілія, нічого не розуміє!..

На другий день, о третій годині після полудня, величезний звір з’явився на лужку біля хвіртки і ліг на своє звичне місце. Захоплення і радість серед «мисливців»… Нарешті можна перевозити зброю, інші вантажі і самих себе, використовуючи для цього линвову дорогу. Негайно була надіслана радісна телеграма в Ріо: «Роботи лінії повітряного транспорту блискуче закінчено крапка починаємо перевозити зброю вантажу крапка успіх забезпечено крапка привіт усім всіх».

Газети опублікували це повідомлення під великими заголовками, додавши до нього захоплені похвали на адресу відважних мисливців на носорога, що так героїчно долають всі перепони на своєму важкому шляху, щоб врятувати вітчизну від такого лютого хижака. Агента Х-В2 було нагороджено епітетом «безстрашний» та іншими гучними прикметниками, які бразільська преса витрачає тільки на людей неабияких чи на героїв найвищого гатунку. На похідний табір «мисливців» дощем полилися вітальні телеграми.

О третій годині дня, коли носоріг ліг біля хвіртки, линвова дорога стала до ладу. Першою на лебідці було піднято «гармату-револьвер». Потім кулемет. Потім боєприпаси й інший бойовий вантаж, потім гітари, а потім саму поліцію.

Донна Бента з досадою дивилася з вікна, як усі ці речі і всі ці люди наповнювали двір. Це все їй так набридло, що коли тітонька Настасія спитала поради: «Може, дати їм кави з пампушками», то вона не погодилася.

— Ніяких пампушок. А то ці безстрашні герої ніколи не підуть з нашого будинку.

— Та й правда, сеньйоро, — погодилася негритянка — моя кава наче клей: хто покуштує, не відчепиться.

Поки поліція відпочивала, трохи здивована тим, що нема ніякої кави і навіть ніяких булок, Емілія тихенько’ підкралася до скриньки з набоями і замінила порох маніоковим борошном. Потім вона написала довгого листа носорогові і надіслала з графом. Лист закінчувався так: «…і коли я свисну, ви підведіться і вбийте цих людей, як дикий носоріг».

— А якщо носоріг помилиться і вб’є кого-небудь із нас? — дуже слушно зауважив граф. — Адже він з усієї сім’ї нікого, крім вас, не знає, Еміліє, подумайте про це.

Емілія подумала. Потім сказала:

— Скажіть йому, що нехай б’є тільки тих, у кого на грудях не буде приколото кружальце з помаранчевої шкірки.

Поки граф носив листа, Емілія пішла в садок з фруктовим ножиком і скоро повернулася, несучи з півдванадцятко кружалець, вирізаних з помаранчевої шкірки; їх зразу ж прикололи на груди всім мешканцям будиночка, не гаючи часу на пояснення. Тільки тітонька Настасія не погодилася приколоти кружальце, якщо не скажуть навіщо.

— Ах, не хочете? — сказала Емілія. — Ну, нарікайте на себе. Потім не жалійтеся…

Тут почувся голос агента Х-В2, що звертався до своїх людей.

— Готові?

— Готові! — відповідали люди.

— Тоді вогонь!

— Зачекайте! Зачекайте! — зарепетувала з кухні тітонька Настасія. — Дайте нам з донною Бентою заткати вуха ватою і тоді вже стріляйте. Де ж це видано, щоб гармату — та на ганок і так от відразу стріляли?! Цур вам і пек!

Гармаші почекали, поки обидві бабусі позатикали собі вуха цілими оберемками вати. Потім, почувши слова команди: «Вогонь!» — заплющили очі і шарпонули за шнур.

Замість страшенного «бум-м-м-м!», що примусило б здригнутися саме небо, з гарматки посипалася каша з маніокового борошна. Велика операція провалилася найганебніше. І тієї ж миті Емілія засунула два пальці в рот, зовсім як Педріньйо, і пронизливо свиснула.

Носоріг здалеку почув цей свист. Він неохоче підвівся, прибрав поважної міни і кинувся на своїх переслідувачів.

Зчинилася паніка. В гомоні і вереску можна було розпізнати тільки голос агента Х-В2, що чітко подав команду: «Рятуйся, хто може!» Всі могли, бо всі врятувалися: всі втекли швидше оленів і безстрашно поховалися по кутках. Якби вони завжди так бігали, то за одну годину могли б добігти до Ріо-де-Жанейро.

Коли носоріг наблизився до ганку, він не зустрів жодного ворога, тобто жодної людини без помаранчевого кружальця на грудях. Вірніше, одну він зустрів, а саме тітоньку Настасію, і, побачивши її без кружальця, подумав, що це, певно, кухарка якогось з членів бразільського уряду. Він нахилив голову і кинувся її колоти. Сердешна негритянка ледве добігла до комори, засунулася на засувку і так там в темряві заголосила, як, певно, їй зроду ще не доводилося голосити.

— От і сиди, — ущипливо прорипіла Емілія, — хотіла бути розумнішою за всіх, так? От і сиди…

Розділ десятий

Свійський носоріг

Життя Ордену Жовтого Дятла різко змінилося, коли до нього ввійшов носоріг. Спочатку Кирпа і Педріньйо все ж трішки боялися. Ну, а донна Бента і тітонька Настасія, то самі розумієте… Обидві бабусі просто тремтіли від переляку, коли вечорами, додержуючись своєї звички, ця тварина приходила поговорити з своєю приятелькою Емілією. Навіть у вікно боялися підглядати, бідолахи. Та діти підглядали. Їм дуже подобалося підглядати.

Носоріг приходив і мукав. Емілія і граф негарно кидали все, що вони на той час робили, і радісно летіли йому назустріч — послухати розповіді про життя лісів Африки. Потім вони гралися з ним у схованки та в квача. Емілія скоро навчилася вилізати йому на спину і сідати верхи на самий ніс, тримаючись за ріг. Так вони гуляли по двору. А граф смикав величезну тварину за мотузок, прив’язаний до його вуха.

— От бісеня ця Емілія! — казала, дивлячись у вікно, томлена заздрістю Кирпа. — Нічого ж вона не боїться…

— Подумаєш, чудо! — презирливо посміхався Педріньйо, що потай також заздрив Емілії.— Якби я був з ганчір’я, як вона, то я б на трьох носорогах зразу верхи їздив.

— Та як тобі сказати… — задумливо відповідала Кирпа, — все ж вона має слушність, коли каже про себе «я лялька ганчір’яна, та незвичайна». Справді, з усякого становища вона вихід знайде. Ну, хоча б з носорогом: вона його відкрила, вона його приручила, вона мисливцям помстилася, примусила їх тікати…

— Ну досить, досить, набридла ти мені з своєю улюбленою Емілією, — пробурчав Педріньйо…

…І ось якось тітонька Настасія набралася сміливості, трохи-трохи прочинила віконце і виглянула.

— Пресвята діво! — вигукнула вона, вражена. — Та ви тільки гляньте, сеньйоро! Емілія любісінько їде верхи на бугаї цьому однорогому. Цур вам і пек!..

Донна Бента глянула і також здивувалася:

— Справді! Я інколи гадаю, що