Режин Дефорж - Анна Київська

блискучі очі безтямно викочувалися, на головах, що все швидше погойдувалися вперед-назад, наїжачилося волосся. Від гурту відгонило затхлими нечистотами, гнилизною, лайном і ладаном, змішаним з якимсь солодкавим запахом, і від усього цього аж нудило.

Бабуся розгорнула немовля й подала єпископові. Той тричі підняв голу дитину вгору. Це був шестимісячний хлопчик, який, розмахуючи рученятами й ніжками, несамовито кричав. Один із ченців подав золоту дароносицю, інкрустовану самоцвітами.

Притиснувшись один до одного, тремтячи, зачаровані й водночас паралізовані тим, що побачили, неспроможні ні поворухнутись, ні зібратися з думками, знесилені Пилип і Олів’є спостерігали за незбагненним видовиськом.

В єпископовій руці з’явився гострий клинок. Другою рукою він тримав за ніжки дитину. Запала глибока тиша. В натовпі почулося гучне «ах!», коли єпископ устромив клинок дитині в живіт і повільно розпоров його. Маленька жертва, звиваючись, забризкала кров’ю єпископське вбрання і обличчя учасників цього дійства. Дитячі нутрощі, паруючи, з м’яким плюскотом упали на живіт жінки, яка схопила їх обома руками й гарячково розклала на собі. Єпископ, тримаючи трепетне тільце за шию, розрізав йому груди й зібрав у дароносицю кров. Коли впала остання крапля, він вирвав з тільця серце й кинув трупик юрбі.

Олів’є знепритомнів; Пилипа занудило, і він заплющив очі.

Коли він їх розплющив, то побачив, як єпископ відкусив шматок дитячого серця й з’їв його з апетитом ненажери; жінка трохи підвелася, простягла руку, схопила решту серця й жадібно поклала його собі в рот. Перше ніж його проковтнути, вона довго жувала той твердий жмутик м’язів.

Ті, що стояли біля помосту, сперечалися за решту нещасного тільця, бажаючи його покуштувати. Високі язики полум’я над багаттям, жах, викликаний тим, що діялося в них на очах, створили в двох простодушних спостерігачів таке враження, ніби вони померли, вчинивши смертельний гріх, і тепер перед ними відкривалося пекло…

Одну жінку штовхнули, і вона впала в багаття. І вмить перетворилася на живий смолоскип, і забігала, намагаючись відбитися від вогню, що невдовзі її переміг. Ніхто не намагався врятувати жінку. Коли вона стала безформною курною брилою, дехто підходив до неї і обшкрібав з неї жар костуром або рогатиною. Потім усі посідали й заходились відрізати тесаками шматки від цієї несподіваної смаженини. Коли люди наситилися й запили гарячим напоєм, вони знову заспівали й затанцювали.

Єпископ на помості відправляв щось на зразок меси. Потім він освятив нечестиве пійло, причастився сам, причастив жінку і, віддавши дароносицю ченцеві, злігся з жінкою. Це було сигналом до апофеозу шабашу. Розставлені тут і там вартові полишили свої пости.

Пилип завдав собі на плечі Олів’є, який так і не прийшов до тями, й рушив до ошелешених воїнів. Треба було якнайшвидше покинути це прокляте місце. Та, ступивши кілька кроків, він знову зупинився й озирнувсь. Багаття й устромлені в сніг смолоскипи освітлювали цей своєрідний мурашник, у якому дивні істоти парувалися в найнепристойніших позах. Жінка на помості вже підвелася, розкуйовджене біляве волосся в неї було закривавлене. Похітливо погойдуючи станом, вона крутилася довкола себе… На ній уже не було вуалетки… Вона сміялася! Пилип випустив з рук Олів’є і став навколішки, здригаючись у риданні.

Опинившись на землі, трубадур очуняв.

— Боже мій! Мені здалося, що я бачив кошмар, — пробурмотів він. — Як вони могли чинити таке жахіття? Як жінка може їсти дитяче серце? Та жінка, он там…

Ні, то був поганий сон! Олів’є схопив жменю снігу й приклав його собі до обличчя та очей. О ні, то був не сон: хоч Олів’є ще й брав сумнів, але біля нього ридав його друг, і це свідчило про реальність того, що він побачив.

Олів’є допоміг Пилипові підвестися й потяг його до товаришів. Ті вже сховалися в рів, щоб не дивитися на жахливе видовисько. Але досить було й того, що вони чули, — їм і так здавалося, ніби вони опинилися на порозі пекла.

«На щастя, вони нічого не бачили, — подумав Пилип. — А то мені довелося б їх повбивати!»

Тримаючи коней за повіддя, вони тихо рушили в дорогу. Під темними кронами санліського лісу ще довго лунав Іринин сміх.

Розділ двадцять п’ятий

НЕСПОДІВАНІ ЗУСТРІЧІ

Після синової смерті ненависть, яку Ірина відчувала до королеви, здавалося, пригасла. Молода жінка напоїла Рауля де Крепі тією жахливою рідиною, яку було зібрано в священну вазу; такий бажаний наслідок не примусив себе чекати: її коханець тепер не спускав з неї очей. Незважаючи на кошмари, що інколи переслідували її ночами, Ірина була щаслива. Минали місяці, але графова поведінка анітрохи не змінювалась.

Анна знову завагітніла й проводила час здебільшого в санліському замку — в цьому найулюбленішому її місці. Вона виховувала дітей, піклувалася про бідарів, а особливо дбала про школу, яку щойно скінчили будувати.

Взимку 1056 року вона народила дівчинку, яка одразу ж померла. Але, мабуть, ще більшого болю завдала їй втрата Блискавки. Це була її вірна подруга, яка, пускаючись учвал, так нагадувала Анні про колишні тривалі поїздки верхи на берегах Дніпра та озера Ільмень у товаристві Пилипа… Анна так загорювала, що навіть Генріх занепокоївся.

Пилип… Що з ним? Цілими місяцями Анна чекала якоїсь вісточки від нього. Нічогісінько! Вона не могла повірити, що він забув про неї, що покохав іншу. Незважаючи на відстань, що розділяла їх, Анні здавалося, ніби він був зовсім близько від неї. Безперечно, в голову їй приходили безглузді думки. Часто в Анни виникало таке враження, ніби до неї прикипав його погляд, і тоді вона Мусила підводити голову й озиратися. Але марно, його не було, самі тільки знайомі обличчя з її оточення. Любий Пилипе, хоч збігло стільки часу, мені так тебе бракує!.. Король не зумів повестися так, щоб Анна забула того, кого потай і далі називала Зайчиком. А Олена, яка розуміла силу цих спогадів, ніколи не нагадувала їй про молодого боярина з дружини великого князя Київського.

Адель Фландрійська, приязнь якої до Анни не згасала, хотіла якось розвіяти цей смуток у невістки. І тут слушна нагода трапилася завдяки політичним обставинам: до графа Фландрійського мав приїхати норвезький король Гаральд Гадрада, щоб обговорити з ним намір Едуарда Етелінга, останнього прямого нащадка короля Етельреда, повернутися до Англії. Гаральд був проти цього повернення, хоч згоду на нього дав сам германський імператор, і хотів заручитися підтримкою Бодуена. Графиня вблагала чоловіка, щоб той попросив норвезького короля взяти з собою в дорогу й королеву Єлизавету…

Коли Єлизавета Київська разом із Гаральдом Норвезьким зійшла з судна на берег у порту Брюгге, вона мала вельми похмурий вигляд.