Режин Дефорж - Анна Київська

Ірина вирвалася від нього, залишивши в його руках пасма волосся.

— І ти наважуєшся ображати мене?! Я ж бо поводилася легковажно на твоє прохання! Я дозволяла твоїм друзям залицятися до мене, щоб сподобатися тобі! Усе, що я робила, я робила задля тебе…

— І ти досягла успіху, хвойдо! Я ніколи не знав жінки, щоб так, як ти, вдовольняла мої забаганки, навіть найогидніші. Що ж, коли тобі так хочеться, спокушай мене й далі, але й словом не згадуй мені про дитину! Позбудься її!

— Ніколи цього не зроблю! То був би гріх!

Граф аж зайшовся сміхом. Не перестаючи сміятись, він повалив Ірину на землю і, притримуючи її долілиць, задер на ній спідницю, підняв угору її крижі й заходився легенько попліскувати по них долонями. Повні й білі Іринині сідниці порожевіли і ще дужче привабили до себе його погляд. Рауль вивільнив своє грішне тіло і так шалено накинувся на Ірину, що вона аж закричала від болю і втіхи водночас. Домігшись свого, граф підвівся й сердито відштовхнув жінку:

— Геть звідси, залиш мене!

Ірина обхопила його ноги, промовляючи ніжні слова. Та удар кулаком примусив її розтиснути руки. З її розбитого носа одразу ж зацебеніла кров, заливши їй обличчя й груди. Граф відвернувся від неї і всміхнувся.

Ірина довго лежала знесилена, втупившись очима перед себе. Підвелася вона аж тоді, як ухвалила одне рішення.

Ні Анна, ні Олена не помітили, що в Ірини заокруглюється живіт, їй майже до кінця вдавалося приховувати свою вагітність. Пологи, що сталися наприкінці весни, були передчасні. Якось удосвіта, відчувши біль, Ірина побігла до хижки в санліському лісі; там жила старенька жінка на ймення Ірмеліна, яку люди мали за відьму. Колись Ірмеліна була вродливою дівчиною і не одного володаря постачала отрутами та животворними трунками, а жінок — приворотним зіллям. Рауль де Крепі теж був її клієнтом. Вона знала Ірину, бо часто бачила її в товаристві графа й анітрохи не здивувалася, коли молода жінка впала на брудну долівку в її хижці.

— В тебе почалися пологи, голубко. Було б куди краще, якби ти пила мої трунки. Зараз ти була б гнучка й тонка, як молоде деревце.

— Бабусю, вислухай мене. Мені не лишається нічого іншого, як дотриматися твоїх порад. Хоч я дослухалась їх і раніше, мені не пощастило…

— Ти маєш на увазі моє приворотне зілля? Ти не зробила того, що я тобі казала…

— Я в це не вірила.

— Ти припустилася помилки. Сьогодні граф був би біля твоїх ніг.

— Чого ти заговорила про графа?!

— Не вважай мене дурепою. Я ж бачила, як ти звивалася коло нього, і зовсім не треба бути чаклункою, аби зрозуміти, що ти його кохаєш, а він тебе — ні.

— Замовкни!.. Ох, болить…

— Ходи сюди. — Ірмеліна поклала ЇЇ на мохову постіль. — Підніми сукню й розведи ноги… Ось так!

Цього ранку Ірина народила хирлявенького хлопчика. Стара загорнула дитину в клапоть брудної тканини й поклала біля матері. Ірмеліна довго задумливо роздивлялася матір і дитину. А ввечері, напоївши породіллю гірким відваром, спитала в неї:

— Ти й досі хочеш, щоб тебе покохав граф?

— Що мені робити? — запитала Ірина.

— Дай мені свою дитину.

Розділ двадцять четвертий

ШАБАШ

Ніч була темна. Коні брели вкритою глибоким снігом дорогою, спотикалися на вибоїнах. Смолоскип у руці вершника, що їхав на чолі загону, ледве освітлював дерева, гілля яких обвисло під вагою інею. Повітря було холодне й колюче, довколишню тишу час від часу порушувало завивання самотнього вовка. З ротів у людей та ніздрів у коней валували важкі клуби пари. Нараз у темряві пролунав протяжний крик. Олів’є Арльський здригнувся. Невеликий військовий загін насторожено зупинився.

— Ти чув? — прошепотів Олів’є.

Пилип подав йому знак мовчати.

— Загасіть смолоскип, — сказав він тихо.

Їх ураз огорнула пітьма. Всі нашорошили вуха, прислухаючись до найменшого шуму. Ніщо ніде не ворушилося. Пилип уже збирався віддати наказ рушати далі, коли крик пролунав знову. Ці чоловіки, які не знали страху в бою, найбільше боялися злих нічних духів. Вони приголомшено перехрестилися.

— Послухайте, — прошепотів хтось із вершників.

До них долинули окремі звуки співу.

— Либонь, то йде процесія ченців.

— Хіба ти колись бачив, щоб ченці розгулювали серед зими лісом?

— Тихо!

Незабаром вони помітили між гіллям вогники; водночас голоси ставали дедалі виразнішими. Пилип подав знак, і всі спішилися, поприв’язували коней і подіставали з піхов мечі.

Неподалік від них смолоскипи утворювали вогняне коло.

— Вони на Чортовій галявині! — прошепотів хтось.

І знов усі перехрестилися. Рубцюватий наказав чоловікам не ступати нікуди ні кроку, а своєму товаришеві, Олів’є, йти за ним. Двоє друзів, бредучи по снігу, наблизилися до незнайомців. Перед ними десятків п’ять чоловіків та жінок погойдувалися на місці, наспівуючи півголосом якусь пісню; вони замовкали тільки на мить, щоб сьорбнути з цебрика, який їм підносили, похитуючись, двоє веселих ченців, рідину, з якої йшла пара. Скуштувавши того напою, люди поводилися якось дивно: їхні постаті здригалися від нервового сміху, раз по раз посмикувались у нестримних судомах. Усередині кола біля помосту горів вогонь. Нараз уже знайомий крик заглушив спів. У коло проник якийсь дивний почет. У тім почті був єпископ у завеликій на нього сутані, за ним ступали дівчата у вовчих шкурах, накинутих на голе тіло, стара жінка, що тримала на руці немовля, п’яні ченці в лахмітті, з-під якого визирали грішні тіла…

— Ось кого не покидає чоловіча снага, незважаючи на холод! — прошепотів Олів’є.

Зовсім юні хлопчаки везли на возі жінку у вуалетці, всіяну коштовностями; вона поводилася розгнуздано, погойдуючи між ногами блискучим хрестиком…

Пилип і Олів’є заплющили очі від огиди й жаху. За возом волочився гурт якихось страхітливих, потворних, створених людською рукою страховиськ, озброєних кийками та дрючками із загостреними кінцями.

Коли всі ввійшли в коло, знову подулася пісня. Новачки теж випили по мисочці рідини, з якої, незважаючи на холод; здіймалася пара.

«Мабуть, вони занурили в ту рідину розпеченого меча», — подумав Пилип.

Єпископ зійшов на поміст, услід за ним піднялися бабуся з дитиною й жінка, що погойдувала закривавленим хрестиком. У натовпі, що шаленів дедалі дужче, пролунав крик. Схопивши меча, якого йому простяг чернець, єпископ розпоров згори донизу сукню на жінці. Побачивши гарне, пружне біле тіло, юрба весело закричала. Здавалося, ці напівголі люди зовсім не відчувають холоду.

Жінка лягла на поміст, розвела ноги й виставила перед натовпом своє закривавлене грішне тіло. Спів дедалі посилювався й шаленів. З ротів у людей уже летіла червоняста слина,