Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Ні, мене в Англії не буде з півроку. Я маю намір найняти в Парижі майстерню і замкнутися, аж поки скінчу одну велику картину. Та я не про себе хотів з вами поговорити… А ось і ваш під’їзд. Можна, я зайду на хвильку? Мені треба дещо вам сказати.

— Прошу, прошу, любий Безіле. Тільки чи не спізнитесь ви на потяг? — байдуже запитав Доріан Ґрей, підійнявшись східцями і відмикаючи двері.

Крізь туман мжичило світло ліхтаря, і Голворд глянув на годинник.

— У мене ще досить часу, — відповів він. — Поїзд відходить у чверть на першу, а зараз тільки одинадцята. Я ж саме йшов до клубу, коли ми перестрілися, — сподівався, що ви там. А все важке я вже відправив, отож з багажем ніякої затримки не буде. Зі мною лише ця валізка, тож хвилин за двадцять я легко дістануся до вокзалу.

Доріан усміхнено глянув на нього.

— Ну й спосіб подорожувати славетному маляреві! З валізкою в руці і благеньким пальтом на плечах!.. Що ж, заходьте, бо туман забереться в дім. Тільки майте на увазі: ніяких серйозних матерій. У наш час нема нічого серйозного. Принаймні не повинно бути.

Голворд лише покивав головою і слідом за Доріаном пройшов до його бібліотеки. Там у великому каміні яскраво палахкотів вогонь. Горіли лампи. На столику, викладеному дерев’яною мозаїкою, стояв відкритий срібний погрібець із напоями, сифони з содовою водою і кілька високих кришталевих келихів.

— Бачите, ваш служник зробив усе, щоб я почувався як удома. Приніс усе, чого тільки мені забаглося, — навіть ваші найкращі цигарки з золотими кінчиками. Він дуже гостинний, він мені більше подобається, ніж той француз, що був раніш у вас. До речі, де він подівся?

Доріан знизав плечима.

— Здається, одружився з покоївкою леді Редлі і прилаштував її в Парижі як англійську кравчиню. Кажуть, що англоманія тепер там дуже в моді. Ото дивні французи, правда? А Віктор, мушу визнати, був досить добрий служник. Мені він не подобався, але я нічого не міг йому закинути… Знаєте, отак хіба часом приверзуться всілякі дурниці!.. Він і справді був дуже відданий мені і, здається, з жалем у серці покидав мій дім… Ще бренді з содовою? Чи, може, рейнвейну з зельтерською? Мені більше до смаку саме такий рейнвейн. У сусідній кімнаті, певно, знайдеться ще пляшка.

— Дякую, мені вже досить, — відказав художник. Він скинув капелюха й пальто і кинув їх на свою валізку в кутку кімнати. — От що, любий мій: я хочу поговорити з вами серйозно. Ну, ну, не хмуртеся так, мені й без того прикро починати.

— Про що це ви? — роздратовано сказав Доріан, відкидаючись на канапі. — Сподіваюся, не про мене буде мова? Я сьогодні вже втомився від себе — тепер я волів би побути кимось іншим.

— Ні, саме про вас, — з підкресленою поважністю в голосі відповів Голворд. — І я мушу вам це сказати. Я заберу у вас тільки яких півгодини.

— Півгодини! — зітхнувши, буркнув Доріан і запалив цигарку.

— Я лише хочу дещо спитати, Доріане, і коли я торкаюся цієї теми, то виключно заради вашого добра. Гадаю, вам би треба знати, що про вас у Лондоні розповідають найнеможливіші страхіття.

— А я не хочу нічого знати про це. Мене цікавлять плітки про інших людей, а не про себе самого. Вони не принаджують новизною.

— Вони мусять зацікавити вас, Доріане. Кожній порядній людині дорога її репутація. Ви ж не хочете, щоб вас вважали аморальним і безчесним. Звісно, у вас високе становище, багатство й таке інше. Але це ще не все. Скажу вам щиро — я ані на крихту не вірю в ці чутки. В усякому разі, не можу вірити, коли бачу вас. Адже розбещеність полишає сліди на людському обличчі, її не можна втаїти. Іноді мовлять про «потаємні» вади. Але таких не існує. Аморальне життя позначиться на обрисах рота, на обважнілих повіках, навіть на формі рук. Торік один добродій — ім’я його байдуже, але ви його знаєте — прийшов до мене замовити портрет. Я ніколи раніше з ним не бачився, ніколи й нічого не чув про нього; щоправда, опісля наслухався вдосталь. Він запропонував мені за портрет шалені гроші, але я відмовився: у формі його пальців було щось глибоко мені антипатичне. Тепер я вже знаю, що чуття не підвело мене — життєвий шлях тієї людини жахливий! Але ви, Доріане!.. Ваше чисте, невинне обличчя, ваша чарівна незаймана юність… Ні, я не можу повірити в жодне криве слово про вас! Однак бачу я вас тепер незчаста, ви ніколи вже й не заходите до мене в майстерню. І через те, що ми далеко один від одного, я не знаю, як відповісти, коли чую усі ці брудні історії про вас. Чому це, Доріане, така людина, як герцог Бервік, виходить із кімнати в клубі, щойно тільки ви там з’являєтесь? Чому це багато шанованих лондонців ані у вас не бувають, ані вас до себе не запрошують? Ви якийсь час приятелювали з лордом Стейвлі. Минулого тижня я зустрів його на одному обіді. У розмові якось згадали вас — у зв’язку з тими мініатюрами, що ви дали на виставку в галерею Дадлі. Стейвлі презирливо скривився, почувши ваше ім’я, і сказав, що у вас, може, і найхудожніші смаки, але що з вами не можна знатися чистій дівчині, а цнотливій жінці навіть бути в одній кімнаті з такою людиною і то не годиться. Я нагадав йому, що ви мій друг, і зажадав пояснень. І він їх дав. Так навпростець і виклав перед усіма! Це був жах! Чому дружба з вами така фатальна для молодих людей? Той нещасний хлопчина з гвардії, котрий заподіяв собі смерть. Ви ж були близьким його приятелем! Потім сер Генрі Ештон, що так заплямував свою репутацію, аж мусив покинути Англію, — ви ж із ним були нерозлучні! А цей Адріан Сінґлетон — до чого він докотився?! А єдиний син лорда Кента — що сталося з його кар’єрою? Я вчора стрів старого на Сент-Джеймс-стріті — він просто вбитий наругою і горем. А юний герцог Перт? Яке життя він веде тепер? Хіба хоч одна порядна людина погодиться нині спілкуватися з ним?

— Стривайте, Безіле. Ви говорите про те, чого зовсім не знаєте, — перепинив його Доріан Ґрей, кусаючи губи. Безмежну зневагу чути було