Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Але людина має предків не тільки у власному роді, а й у письменстві. І чимало з цих літературних предків, можливо, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й вплив їхній, безперечно, відчутніший. Часом Доріан дивився на всю історію людства просто як на літопис свого власного життя — не того, що втілювалось у конкретних вчинках та обставинах, а того, яке творила його уява і до якого вабили Доріана власний мозок та пристрасті. Він відчував, що йому близькі усі ті дивні й жахливі образи, що пройшли світовою ареною і зробили гріх таким спокусливим, а зло — таким витонченим. Здавалося, їхні життя в якийсь таємничий спосіб переплелися з його власним життям.

Герой того дивовижного роману, що так разюче вплинув на Доріана, також був одержимий цією химерною фантазією. У сьомому розділі герой розповідає, як він в одязі Тіберія[95] сидів, бувало, в саду на Капрі, увінчаний лаврами, що оберігають від блискавки, і читав сороміцькі книжки Елефантіди[96], а круг нього поважно походжали карлики й павичі, і флейтист передражнював кадильника фіміаму. І як він, мов Калігула[97], пиячив у конюшнях з вершниками в зелених туніках і вечеряв із ясел зі слонової кості разом зі своїм конем, що був прикрашений діамантовою пов’язкою на лобі. І як він, мов Доміціан, снував уздовж коридора, облицьованого лискучим мармуром, і шукав погаслим зором відблиск того кинджала, якому судилося вкоротити йому віку, і мучився нудьгою — taedium vitae — страшною недугою тих, кому життя дарує геть усе. Сидячи в цирку, він крізь прозірний смарагд милувався кривавою різаниною на арені, а потім сріблом підковані мули везли його Гранатовою дорогою до Золотого палацу в прикрашеній перлами і пурпуром колісниці, і до нього, уявного цезаря Нерона, долинала людська клятьба. І як він, мов Геліоґабал, розмалював собі обличчя і пряв укупі з жіноцтвом, і наказавши приставити з Карфагена богиню Місяця, повінчав її містичним шлюбом із богом Сонця. Знов і знов перечитував Доріан цей фантастичний розділ і два подальші, де, наче на якихось дивовижних гобеленах чи тонкої роботи емалях, проступали моторошні й прекрасні образи тих, кого Розбещеність, Кровожерність і Пересит зробили потворами або шаленцями.

Філіппо, герцог Міланський, котрий убив свою дружину і намастив їй губи червоною отрутою, щоб її коханець з поцілунком прийняв смерть із уст тієї, яку він пестив. Венецієць П’єтро Барбі, знаний як Папа Павло II, що домігся у своєму марнослав’ї, щоб його величали «Формозус», тобто «Прекрасний»; тіару його, у двісті тисяч флоринів вартістю, було набуто коштом жахливого злочину. Міланець Джіан Марія Вісконті, що зацьковував живих людей гончаками і чиє забите тіло обсипала трояндами якась закохана в нього повія. Цезар Борджіа на білому коні — верхи обіч нього Братовбивство, а сам він у мантії, заплямованій кров’ю Перотто[98]. П’єтро Ріаріо — син і улюбленець Папи Сікста IV — молодий кардинал, архиєпископ флорентійський, що своєю вродою рівнявся тільки власній розпусті. Леонору Араґонську він приймав у наметі з білого й малинового шовку, прикрашеному статуетками німф та кентаврів; він звелів позолотити хлопчика, що мав зображати на бенкеті Ґанімеда[99] або Гіласа[100]. Едзеліно[101], чию меланхолію виліковувало тільки видовище смерті, — він був ласий до крові, як інші до червоного вина; сином диявола називає його легенда — його, що ошукав свого батька, граючи з ним у кості на власну душу. Джіамбаттіста Чібо[102], що, ставши Папою, мов на глум, прибрав собі ім’я Інокентій, тобто Невинний, той Чібо, у чиї хирляві жили лікар-єврей влив кров трьох юнаків. Сіґізмондо Малатеста, коханець Ізотти і владар Ріміні, що його зображення, як ворога Бога й людини, було спалено в Римі: він серветкою задушив Поліксену, а Джіневру д’Есте пригостив отрутою зі смарагдового келиха; на честь своєї ганебної пристрасті він спорудив поганський храм, де правилися християнські служби. Карл VI, що так безтямно закохався в братову дружину, аж один прокажений перестеріг його в близькому божевіллі, і коли він таки став несповна розуму, заспокоїти його могли тільки сарацинськікарти із зображеннями Кохання, Смерті та Безуму. І зрештою, Ґріфонетто Бальоні[103], в ошатному камзолі й діамантовій шапці на своїх кучерях, подібних до листя аканту, — він убив Асторре з його нареченою і Сімонетто з його пажем, а сам був настільки вродливий, що коли вмирав на жовтому базарному майдані в Перуджі, то навіть ті, що його ненавиділи, не могли стримати ридань, а Атланта, що мала для нього тільки слова прокляття, благословила його…

Усі вони заворожували якимось моторошним чаром. Вони снилися Доріанові ночами і тривожили його збуджену уяву вдень. Доба Відродження знала незвичайні способи отруєння — отруєння за допомогою шолома й запаленого смолоскипа, вигаптуваної рукавички і коштовного віяла, позолоченої мускусної кульки і бурштинового намиста. Доріана Ґрея отруїла книжка. Бували хвилини, коли зло було для нього лише засобом, який допомагає втілити те, що він вважав красою життя.

Розділ XII

Це сталося дев’ятого листопада, напередодні його дня народження, — як Доріан часто пригадував згодом. Йому сповнялося тоді тридцять вісім років.

Близько одинадцятої години вечора Доріан, по самі очі закутаний у хутро — оскільки було холодно й імлисто, — пішки вертався додому від лорда Генрі, де він обідав. На розі Ґровнер-скверу і Саут-Одлі-стріт повз нього в тумані хутко промайнула постать у довгому сірому пальті з піднятим коміром і з валізкою в руці. Доріан упізнав перехожого — то був Безіл Голворд. Зненацька Доріана пойняв якийсь мимовільний жах. Нічим не виказавши, що впізнав Безіла, він квапливо рушив далі.

Але Голворд устиг завважити його. Доріан чув, як той спочатку зупинивсь, а потім шарпнувся назад. За хвилину рука художника торкнулась його ліктя.

— Доріане! Оце як пощастило! Я ж із дев’ятої години чекав на вас у бібліотеці. Врешті я пожалів вашого стомленого служника й сказав йому випустити мене і йти спати. Сьогодні опівночі я від’їжджаю до Парижа, і мені дуже хотілося побачити вас на прощання. Коли ви проходили повз мене, мені здалося, що я впізнав вас, точніш, ваше хутро. Але я не був цілком певний… А ви не впізнали мене?

— У такій мряці, любий Безіле? Де там, я зараз навіть Ґровнер-скверу не впізнаю! Гадаю, мій будинок десь тут близько, хоч напевно й не скажу… Шкода, що ви від’їжджаєте, ми