Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

хочеться! О боже! Милого побачу — серце заб’ється, і знов би жить хотілось; а милий з усміхом, з презирством гляне, вийме з грудей серце, напоїть тим поглядом, як отрутою,— і мука їсть, точить, і я тану, як сціг у хаті, як крига у весняній воді. О Панасе! Ти, як зірочка далекая, світив мені і манив до себе; а я прийшла до тебе; і ти відцуравсь, а той наругався, і я не смію тобі в очі глянуть, а люблю, люблю тебе дужче, ніж перше! Люблю і не смію в очі глянуть!.. І ніхто не порадить, ніхто не пожаліє, всі тілько сміються... І заховаться нікуди... О, яка мука, яка мука!! А, піду знов туди, до Рухлі!.. До Рухлі?.. Чого?.. Щоб знов у шинку з жидами (здригнула)... а може, й з дитиною і умерти там, як мати умерла... і зоставить таку ж, як я, безталанную дитину, щоб вона знов так само, як і я, поневірялася?.. Ні... Краще смерть, тепер, зараз!.. О мамо, мамо! Чи бачиш ти, як я мучусь, чи чуєш ти, як стогне моя душа? Нащо ж ти мене породила, чом ти мене манеиькою не втопила, а покинула поневіряться між чужими людьми?.. Прилинь же тепер до мене з того світу, дай порадоньку і візьми мерщій до себе замучене дитя своє, а ти, милий боже, прости, прости мене і за гріх мій дай муки на тім світі, я перетерплю їх там, а тут не маю більше сили!.. Не маю!! Прощай, Панасе!.. (Іде.)

ЯВА III Панас іде хутко.

Панас. Харитино!

Харитина (набік). Боже мій! Панас.

Панас. Куди це ти зібралась? Мандрьоха! Харитина (про себе). Що йому сказать? Уся тремтю. Панас. Що це тобі на д^мку спало? Ходім додому. Харитина (гірко). Додому?! Нема у мене дому... не піду.

Панас. Чортзна-що вигадуєш, чом не підеш?* Харитина. Не згнущайся надо мною...

Панас. НІ, Харитинко, я не згнущаюсь; мені весело на душі. Повеселіщай-бо ’й ти, та ходім додому, бо там батько турбуються, що ти пішла, не сказавши ні слова. Ходім!

Харитина. Батько?.. Не піду я...

Панас. Ач, яка уперта* То я повеДу тебе силою, понесу на руках! А що ти тепер скажеш, га?

Харитина (усміхається). За всі муки — хвилина щастя! Ти балакаєш зо мною так щиро і приязно, що я мов знову нарождаюсь!

Панас. Ага! А як тобі ще дещо скажу, то ти зовсім оживеш. (Дивиться їй у вічі.) Я тебе люблю... я тебе буду сватать; підеш за мене?.. Ну, що ти скажеш?

Харитина. Ти глузуєш?.. Гріх тобі...

Панас.. Єй-богу, я правду кажу. Вдар же лихом об землю, забудь, що я уразив тебе, прости! Тоді я був сам не свій і повірив переказам, а тепер переконався, що все то брехні, і щиро до тебе прихиляюсь! Чого ж ти не радієш зо мною разом? Серце моє, Харитинко, прости, я тебе люблю!.. Ну ж бо, повеселій! А в цю неділю, коли згодишся,— і до шлюбу, та й будемо жити, як в раю...

Харитина. Так от коли, лукава доле, ти повернула своє страшне лице до мене! О, яка ж я нещасна!.. Мати божа, дай*сили говорить! Панасе... серце моє!.. Я тебе любила, і люблю, і перед тобою гріх свій покутую, обманювать тебе не буду. Тяжко вимовить!.. Слухай: була брехня, а ти прийняв за правду, повірив і одіпхнув мене; тепер правдою те стало, що тоді було брехнею..

Панас. Як?! Так він обманював мене! Зговорились... хотів насміяться!.. А як присягався... О пекельна душа!.. Та ні, ти нарошне... ти шуткуєЛі... хочеш помститься, потішиться надо мною тепер, коли і я тебе полюбив?.. Харитинко! Не муч мене! Еге, ти пошуткувала? Скажи, що пошут-кувала...

Харитина. Ох, правду, правду сказала!!

Панас. Боже мій, боже! Яким же тяжким каменем твоя правда падає на моє бідне серце!.. Воно тілько що стало оживать — і знов завмирає! Що ж ти наробила? Нащо ж ти себе занапастила?..

Харитина. Прости мене, прости!

Панас. Нехай тебе господь простить... не судилась ти мені...

Харитина. Не судилась?.. Така моя доля! (Кидає-ться йому на шию, обніма і цілує його.) Прощай! (Хутко пішла.)

Панас (один). Вона мене любить! І як мучиться, сердешна, тіка, не може жити у такім багні, душа у неї чиста! Вона не винувата... Боже, ти один бачиш, як мені жаль її, як у мене серце болить за нею... Куди ж вона дінеться?.. Знов до жидів? І Марусю нагадав, і ту жаль, ох, як жаль!.. О, будьте ж ви прокляті, всі баламути! Звірі ви, а не люде! Ви зводите із розуму дівчат собі на потіху, а їм на погибель! Кипить, лютує моє серце, а я дивлюсь, мучусь, жалію, стогну, та й більш нічого! А що ж я можу зробить?.. Та напути ж мене, господи, що мені робить!.. Невже я праведник такий, що одвертаюся від неї?.. Ми нещасливі обоє, ми сироти, наймити, хто нас пожаліє?.. Подам же руку їй, складем два безталання докупи, і господь пошле нам талан, виплаканий гіркими сльозами!.. О, як гарно робиться на серці, і сльози на очах... Це ти, господи, керуєш моїм серцем! Вволю ж твою волю, піду за нею і своїми сльозами обмию її. Нехай наші сльози змішаються і вкупі важким камінням ляжуть на душі ситих розпутних катів. (Іде.)

За коном чуть гомін: «Тікай! Тікай! Ага-ага-ага! Тю!»

Панас (стає). Що воно?

ЯВА V

Виходе дід з млина, а через греблю хутко переходять парубок

з дівчиною.

Дівчина. 'Ходім мерщій!

Дід. Чого ри репетували там?

Парубок. Відьму бачили.

Дівчина. Ох, як страшно!..

Панас. Де?

Парубок. Та я не бачив, а хлопці бачили. Над ковбанею стояла, біля ялового опуста. Охрім наблизився аж до неї, а вона в воду й шубовснула, а ми всі врозтіч. Каже, що на Харитину жидівську здається.

Панас. Харитина? Боже мій! То ж вона й є, ходім мерщій рятувать! (Біжить і гукає за коном.) Хлопці, сюди! Рятуйте!

Д і д. Ото нещастя! Треба каната їм дать, а то вони й самі там потопляться. (Пішов у млин.)

Дівчина. Чи йти, чи не йти? І страшно, і цікаво. Постою тут. Чого ж це вона утопилась? Невже то правда, що люде казали?

Входе Мелашка.

Мелашка. Що тут за гвалт?

За коном голоси: «Держи! Поясам держи!»

Дівчина. Чуєте?

Мелашка. Та чую. Що воно?

Дівчина. Харитина, кажуть, утопилась; побігли хлопці рятувать.

Мелашка. Де?

Дівчина. З ялового опусту