Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

У своїх мемуарах Ю. Смолич спробував було перевести цю скандальну історію на суто літературний анекдот в стилі «Повісти про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». «Так було, скажімо, з листом Максима Ґорького, — значив Ю. Смолич: — в неґативній реакції на цей лист в письменницьких колах значною мірою завинив саме Олекса Андрійович. Олекса Андрійович — головний редактор видавництва „Книгоспілка“ — звернувся до Олексія Максимовича (що проживав тоді ще на Капрі) з пропозицією видати роман „Мать“ українською мовою. Зазнайомившись з текстом перекладу, Олексій Максимович заперечив проти цього видання. Я не пригадаю вже точно тексту листа Ґорького, але причиною відмови Олексія Максимовича була неточність, самий мовний ключ перекладу, що, на його думку, знижував зміст і самий мовний ранжир твору — через зловживання провінціалізмами і діалектизмами».

Насправді ж М. Ґорький не мав тексту перекладу своєї повісти «Мати», оскільки на нього українська «Книгоспілка» у згадану пору ще не отримала дозволу. Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи. Так, приводом до написання В. Винниченком «Одвертого листа до М. Ґорького» стала незгода російського письменника дати дозвіл на переклад його творів українською мовою, про яку В. Винниченко почув від членів родини М. Грушевського у травні 1928-го року. «Побачення з Грушевськими… — нотував письменник. — Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні позиції Ґорького в українському питанні. Єфремов від Академії наук звернувся до Ґорького за дозволом перекласти його твори на українську мову. Ґорький відповів, що він уважає українську мову за „искусственный язик“ і не хоче підтримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином лист його до руських письменників, де він називав українську мову „наречием“, — підтверджується. Отже можна писати йому „привітання“. Чи надрукують тільки „Українські Вісті“?..»

Анатолій Луначарський

«Одвертий лист В. Винниченка до М. Ґорького» був надрукований паризькою газетою «Українські вісті» 19-го листопада 1928-го року. «Літературна Україна» передрукувала його лише 10-го травня 1990-го року. «Розуміється, нічого нового і особливого в цьому факті немає, громадянине Ґорькій, — листував В. Винниченко щодо вищезгаданого інциденту. — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а „нарєчіє“. Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?

Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Ґорькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Ґорькій, що Ви вважаєте українську мову за „нарєчіє“. Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем „нарєчіє“.

В цьому слові, громадянине Ґорькій, — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Ґорькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія“ служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербурґ і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.

Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Ґорькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком як Ви, формулював його: „Никакого украинского языка не было, нет и быть не может“. А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких-будь літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.

Усім ідеологам цього закону, починаючи з Валуєва, переходячи через союз Русского Народа і кінчаючи Вами, відомо, одначе, що це філологічне „переконання“ Валуєва не помогло».

Олекса Варавва

Міжнародного скандалу з цієї історії, звичайно ж, не вийшло, але в українських радянських колах вона мала «літературне» продовження. «Відмова Ґорького вразила Олексу Андрійовича, — веде далі Ю. Смолич щодо свого приятеля О. Слісаренка, — він порахував її „барською“, вбачаючи в ній нетолерантне ставлення до української мови взагалі. А перекладач — Варавва, — вхопившись за цей лист, пустив поголоску, що Ґорький взагалі вважає українську мову лише діалектом, „наречием“. Це й призвело до скандалу, коли Ґорький, повертаючись з Капрі, заїхав до Харкова і був прийнятий українськими письменниками в Будинку Блакитного. З голосу Варавви спровокований Поліщук закинув Олексію Максимовичу нетерпиме ставлення до української мови. Розмови з приводу цього завдали прикрості і Олексію Максимовичу, і всій письменницькій громаді, що зібралась на вшанування великого російського письменника — щирого друга Михайла Коцюбинського і взагалі, як відомо, прихильного до України та української культури ще з дореволюційних часів».

Окрім факту «нарєчія» у словах відмови М. Ґорького, а не «поголоски» О. Варавви-Кобця, варто пояснити також, що з тривалої еміґрації на Капрі до СРСР повертався зовсім інший Максим Ґорький — вже не ворохобний автор широко друкованих «Несвоєчасних думок», у яких він таврував політику більшовиків, але упокорений майбутній учасник розбудови комунізму в мистецтві. «Ви не можете не знати того, як самі Ви колись инакше ставились до українського питання, — докоряв йому тим самим у згаданому листі В. Винниченко. — Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: „Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!“

З виданням моїх праць під Вашою редакцією справа не вийшла (з відомих Вам і мені не літературних, не політичних і не національних причин). Але Ви видавали переклади праць Коцюбинського. І з Коцюбинським Ви так само декламували своє захоплення „прекрасным, милым язиком“. І з ним Ви так само сміялися й обурювалися з тих „болванов“, які звали українську мову штучною, а весь український визвольний рух — вигадкою німців.

Все це Ви добре пам’ятаєте, знаєте, не можете не знати. Як же могло статися, що Ви, знаючи все це, все ж таки тепер самі себе записуєте до тих людей, яких так влучно самі колись характеризували? Які причини цього надзвичайно цікавого явища? Такої неймовірної зміни в Вас?»

Максим Ґорький. 1920-ті роки

Повертаючись до відвідин української делегації «Тижня української літератури» в Москві 1929-го року, слід згадати, що 12 лютого цього року українських письменників приймав у ЦК ВКП(б)