Стівен Кінг - Країна розваг

— Тільки спробуйте — і я НП. — Говіркою це означало «на південь», що своєю чергою означало назавжди здати табель.

— Добре. Але ти, Джонсі, молодець. Ти добряче струсонув наше болото.

— Цей присмак у роті. Господи!

— Уявляю. Але є й хороша новина. Він у лікарні, і ти нарешті вільний. Нарешті вільний, слава Всевишньому, ти нарешті вільний. Я думаю, це тобі трохи підсолодить пігулку, правда?

Підсолодило, безперечно.

З задньої кишені Лейн витяг пару сирицевих рукавичок.

— Знайшов їх, на землі лежали. Нащо ти їх з нього здер?

— Е-е… Хотів, щоб руки дихали. — Прозвучало це як повна дурня, проте правда могла здатися ще дурнішою. Мені самому не вірилося, що я бодай на мить міг уявляти Едді Паркса вбивцею. — На заняттях з невідкладної допомоги нам казали, що жертвам серцевого нападу потрібно звільнити від одягу якомога більшу площу шкіри. Це якось допомагає. — Я стенув плечима. — Принаймні повинно допомагати.

— Ха. Щодня дізнаєшся щось нове. — Лейн ляснув рукавичками одна об одну. — Думаю, Едді ще не скоро повернеться в стрій… якщо взагалі повернеться… тому можеш закинути їх йому в буду, добре?

— Добре, — кивнув я. І закинув. Але пізніше того самого дня пішов і взяв їх знову. І ще дещо.

* * *

Він мені не подобався, ми це з’ясували, так? Підстав для симпатії він мені не дав. І як мені було відомо, таких підстав він не давав жодному працівникові «Джойленду». Навіть старожили, такі як Роззі Ґолд і Батя Аллен, обходили його десятою дорогою. І попри це, того вечора о четвертій годині я зайшов у лікарню Гевенз-Бей і спитав, чи пускають до Едді Паркса відвідувачів. У руці в мене були його рукавички. І ще дещо.

Волонтерка з синім волоссям, яка сиділа в реєстратурі, двічі прогортала журнал, хитаючи головою. Я вже подумав був, що Едді помер, аж раптом вона сказала:

— А! Він Едвін, не Едвард. У триста п’ятнадцятій палаті. Це реанімація, спочатку зайдіть на сестринський пост.

Подякувавши їй, я пішов до ліфта — одного з тих велетенських, у які входить каталка. Він повз повільніше, ніж стара холодна смерть, і це дало мені багато часу на роздуми про те, що я взагалі тут забув. Якщо Едді потребував, щоб його відвідав хтось із працівників парку, це мав би бути Фред Дін, не я, бо тієї осені за головного був він. Та все ж я прийшов. Хоча навряд чи мене взагалі до нього пустять.

Проте головна сестра глянула на його картку і дозволила зайти.

— Але він може спати.

— А вже щось відомо про… — Я постукав себе пальцем по голові.

— Роботу мозку? Ну… він зумів назвати своє ім’я і прізвище.

Отже, надія була.

Едді справді спав. Очі в нього були заплющені, а пізнє сонце того дня освітлювало обличчя, і від цього думка, що він міг якихось чотири роки тому бути кавалером Лінди Ґрей, видавалася ще сміховиннішою. На вигляд він мав щонайменше років сто, а то й усі сто двадцять років. А ще я побачив, що можна було не приносити рукавички. Хтось перев’язав йому бинтами руки, мабуть, перед тим нанісши якісь ліки від псоріазу, сильніші за той крем, який він купив у аптеці без рецепта. Ці білі незграбні рукавички розворушили в мені дивний кволий жаль.

Якомога тихіше я перетнув кімнату і поклав рукавички в шафу, до одягу, який був на ньому, коли його привезли. Залишилася інша річ — фотографія, пришпилена до стіни в його захаращеному просмерділому тютюном сарайчику, біля пожовклого календаря дворічної давності. На знімку Едді стояв поряд із простуватою з виду жінкою на зарослому бур’янами подвір’ї перед безликим типовим будинком. Едді було років із двадцять п’ять. Він обіймав жінку за плечі. Вона йому всміхалася. А він — о диво дивнеє — всміхався у відповідь.

Біля його ліжка був столик на коліщатах, а на столику стояли пластмасова карафа і склянка. Я подумав, що це хтось дурницю впоров: з перев’язаними руками він ще довго не зможе собі щось кудись налити. Та все ж карафа могла послужити для однієї корисної справи. Я прихилив до неї фотографію, щоб Едді її побачив, коли прокинеться. Зробивши це, я рушив до дверей.

І майже дійшов до них, коли почув тихий голос, майже шепіт, такий несхожий на його звичайний бурчливий скрегіт.

— Малий.

Я вернувся (не те щоб дуже охоче) до ліжка хворого. У кутку стояло крісло, але я не мав наміру підтягувати його й сідати.

— Едді, як ваше самопочуття?

— Не знаю. Важко дихати. Мене всього перебинтували.

— Я приніс ваші рукавички, але бачу, що вже… — Я кивнув на його перев’язані руки.

— Ага. — Він зі свистом втягнув повітря. — Якщо з цього вийде щось добре, може, й вилікують. Бо воно свербить, зараза, постійно. — Він подивився на фотографію. — А нащо ти це приніс? І чого лазив у мою буду?

— Лейн сказав покласти туди ваші рукавички. Я й поклав, але потім подумав, що вони можуть вам знадобитися. І фотографія теж. Може, хай Фред Дін подзвонить цій жінці?

— Корінн? — Він пирхнув. — Вона вже двадцять років як у могилі. Малий, налий мені водички. Горло пересохло, як десятирічне собаче гівно.

Я налив, і потримав йому склянку, і навіть витер простирадлом кутик рота, коли з нього витекло трохи води. Усі ці дії вимагали трохи більшої близькості, ніж мені б хотілося, але потім я згадав, що лише кілька годин тому робив старому негіднику штучне дихання, порівняно з яким усе було не так погано.

Едді мені не подякував, але коли він взагалі за щось казав «спасибі»?

— Покажи фотографію ближче, — от і все, що він сказав. Я виконав прохання. Кілька секунд Едді пильно дивився на знімок, а тоді зітхнув. — Нещасна діставуча пронозлива сучка. Правильно я зробив, що пішов від неї і записався у «Королівське американське шоу». — У кутику лівого ока затремтіла сльоза і не одразу, проте скотилася по щоці.

— Едді, може, я заберу її й почеплю у вашій будці?

— Та ні, нехай стоїть тут. У нас була дитина. Дівчинка.

— Справді?

— Ага. Її машина збила. Три рочки їй було, а вмерла, як собака, на вулиці. Та тупа коза варнякала по