Теодор Драйзер - Сестра Керри

Тут потрібне почуття, схвильованість, ось так: «…їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині».

— Гаразд, — холодно промовила місіс Морган.

— Ну от, тепер кажіть далі.

—. «Коли мати опустила руку в кишеню, шукаючи дрібних грошей, її пальці доторкнулися до холодної тремтячої руки, яка схопила її гаманець».

— Дуже добре! — перебив її режисер, багатозначно киваючи головою.

— «Кишеньковий злодій! Оце так!» — загорлав свою репліку містер Бамбергер.

— Ні, ні, містере Бамбергер, — поправив режисер, підбігаючи до нього, — не те. «Кишеньковий злодій! Оце так!» Ось як треба.

— Чи не здається вам, — мовила несміливо Керрі,— що було б краще, якби ми спершу просто пройшли наші ролі, щоб переконатися, що ми їх знаємо? Це теж було б нам корисно.

Вона помітила, що не всі учасники спектаклю знають свої репліки, не кажучи вже про те, який вираз вони мають надати своєму обличчю.

— Дуже добра думка, міс Маденда, — мовив містер Квін-сел. Він сидів осторонь, спокійно спостерігаючи репетицію, і час від часу вставляв свої зауваження, на які режисер не звертав ніякої уваги.

— Ну що ж, і справді це буде корисно, — погодився збентежений режисер.

Потім він раптом прояснів і з авторитетним виглядом заявив:

— Давайте пройдемо ролі швиденько, але намагаючись говорити з експресією!

— Добре, — сказав містер Квінсел.

— «Моя мати, — вела далі місіс Морган, поглядаючи то на містера Бамбергера, то в свою роль, — схопила цю маленьку ручку і стиснула її так міцно, що почувся тихий, придушений стогін. Озирнувшись, мати побачила біля себе маленьку дівчинку в лахмітті».

— Дуже добре, — промовив режисер, якому тепер нічого було робити.

— «Злодійку!» — вигукнув містер Бамбергер.

— Голосніше! — зауважив режисер. Він ніяк не міг посидіти мовчки.

— «Злодійку!» — заверещав бідний Бамбергер.

— «Так, злодійку, але їй було не більше шести років, а обличчя в неї було як у янголяти. — «Стій! — крикнула моя мати. — Що ти робиш?» — «Я хотіла украсти», — відповіла дитина. «Хіба ж ти не знаєш, що недобре так робити?» — спитав мій батько. «Ні,— відповіла дівчинка, — я знаю, що жахливо бути голодною!» — «Хто послав тебе красти?» — спитала моя мати. «Вона… ось там, — мовила дитина, показуючи на страхітливу жінку, що стояла у сусідньому підворітті і раптом кинулася тікати по вулиці.— Це стара Іуда, — додала дівчинка».

Місіс Морган читала це все досить безбарвно, і режисер був у розпачі. Він неспокійно походжав туди й сюди і, нарешті, наблизився до містера Квінсела-

— Якої ви думки про них? — спитав він.

— О, я певен, що нам вдасться їх вимуштрувати, — відповів містер Квінсел бадьорим голосом людини, що не пасує перед труднощами.

— Не знаю, — сказав режисер. — Оцей Бамбергер, по-моєму, зовсім не годиться в коханці.

— Кращого немає,— відповів Квінсел і звів очі до неба. — Гаррісон підвів мене в останню хвилину. Де ж ми тепер візьмемо когось іншого?

— Не знаю, — повторив режисер. — Боюсь, що з нього нічогісінько не вийде.

У цю мить Бамбергер вигукнув:

— «Перл, ви смієтеся з мене!»

— Ось, будь ласка! — прошепотів режисер, затуляючи рота рукою. — Боже мій! Ну що можна зробити з людиною, яка так розтягує фрази?

— Зробіть, що можете, — потішив його Квінсел.

Репетиція тривала, і ось настав момент, коли Лаура (Керрі) входить у кімнату, щоб усе розповісти Реєві. Цей останній, дізнавшись від Перл про походження Лаури, написав листа, в якому зрікається її, але не встиг його послати. Бамбергер тільки що закінчив репліку Рея:

— «Треба йти звідси, поки вона не повернулась. Її кроки! Пізно!»—і він мне свій лист, намагаючись засунути його в кишеню.

В цю мить Керрі ніжно починає:

— «Рею!»

— «Міс… міс Кортленд…» — ледве чутно пробелькотів Бамбергер.

Керрі подивилась на нього і раптом забула про всіх і все. Вона почала входити в роль. На устах її з’явилась байдужа усмішка, вона відвернулась, як зазначалося в ремарці, і підійшла до вікна з таким виглядом, ніби перед нею нікого не було. Все це вона зробила так граціозно, що не можна було не замилуватися нею.

— Хто така ця жінка? — спитав режисер, спостерігаючи сцену між нею і Бамбергером.

— Міс Маденда, — сказав Квінсел.

— Я знаю, як її звуть, — відповів режисер, — але хто вона, чим займається?

Не знаю, — промовив Квінсел. — Це знайома одного а членів ложі.

— У всякім разі, вона кмітливіша за всіх інших і, очевидно, її цікавить те, що вона робить.

— І до того ж гарненька, еге ж? — сказав Квінсел.

Режисер відійшов, нічого не відповівши.

У другій сцені, на балу, Керрі грала ще краще і заслужила усмішку режисера; він навіть підійшов і заговорив до неї.

— Ви вже виступали коли-небудь на сцені? — запитав вій ласкаво.

— Ні,— відповіла Керрі.

— Ви так добре граєте, що я подумав, що, мабуть, у вас є вже якийсь сценічний досвід.

Керрі тільки всміхнулась зніяковіло.

Він відійшов від неї і став слухати Бамбергера, що мляво цідив якусь палку репліку.

Місіс Морган помітила цю сценку, і її чорні очі спалахнули заздрістю й злістю.

«Мабуть, якась нікчемна актриска», — зловтішно подумала вона і пройнялася зневагою і ненавистю до Керрі.

Перша репетиція закінчилась, і Керрі повернулася додому, почуваючи, що не осоромилась. Слова режисера ще бриніли в її вухах, і їй не терпілось швидше поділитися своєю радістю з Герствудом. Хай знає, що вона грала добре! Друе теж мав про все дізнатись, і Керрі ледве могла дочекатися, поки він запитає, але гордість не дозволила їй почати самій. Та думки комівояжера були цього вечора зайняті чимсь іншим, і сценічні успіхи Керрі зовсім не цікавили його. Він не підтримав розмови на цю тему і тільки вислухав те, що вона сама йому розповіла. А Керрі одразу втратила красномовність. Він був певний, що в неї все піде добре, і йому вже не було про що турбуватись. А її гнітила і дратувала його байдужість, і тим палкіше хотілося побачити Герствуда. Він здавався їй єдиним другом у всьому світі. На ранок у Друе раптом прокинувся інтерес до її справ, але було вже пізно.

Вона одержала від Герствуда милого листа, в якому він писав, що в той час, коли їй буде вручено цього листа, він чекатиме її в парку. Вона прийшла, і він зустрів її, сяючи, наче ранішнє сонце.

— Ну що, кохана, — спитав він, — як ваші успіхи?

— Непогано, — відповіла вона, все ще трохи стримано, пам’ятаючи про байдужість, виявлену Друе.

— Розкажіть мені все, як було. Вам сподобалось?.

Керрі почала описувати подробиці репетиції і чимраз більше запалювалась.

— Це чудово! — вигукнув Герствуд. — Я дуже радий за вас. Неодмінно прийду подивитись, як ви граєте.