Володимир Павлович Бєляєв - Будинок з привидами

до ліжка. Я розплющив очі і зустрівся поглядом з Петькою Маремухою. Він сидів на кінчику білої табуретки, смішний, клаповухий Петько Маремуха. Він дивився на мене широко розплющеними очима — так, ніби перед ним лежав не я, а мертвяк.

Петько Маремуха натяг на себе білий полотняний халат. Стоячий комір халата впирався в підборіддя Марему-сі. Помітивши, що я розплющив очі, Петько засовався на табуретці і жалісним голосом протяг:

— Спи, Васько, ще рано!

— Де там рано, я зараз устану.

— Куди встанеш? — Петько злякався і схопився. — Тобі ще не можна вставати. Спи. А може, хочеш морсу? Бери пий.

Я згадав, що мені давно хочеться пити. Беручи з тремтячої руки Петька повну рожевого клюквового морсу склянку, я жадібно припав губами до її гранованого краю. Морс був кисленький, холодний. Петько Маремуха, не відриваючися, зляканими очима стежив, як порожніє склянка. Як тільки я кінчив пити, Петько, попереджуючи мій рух, вихопив у мене склянку і поставив її на мармурову дошку столика.

— А тепер спи! — скомандував Петько.

— Що це стукає, Петре? — спитав я, віддихавшися.

— «Мотор» стукає. Що стукає? Спи!

— Який мотор? — не зрозумів я.

— Ну, двигун на «Моторі» — не знаєш?

— Чого двигун?.. Де я?.. А радгосп?

У цю мить у палату увійшла в такому ж білому халаті, як і у Петька, моя тітка Марія Опанасівна. Висока, сива, вона в халаті була схожа на лікаря. Маремуха кинувся до неї.

— Маріє Опанасівно, дивіться, — він уже хоче вставати. Я йому кажу, щоб він ще спав, а він мене не слухає…

— Треба зачинити вікно. Вже провітрилося, — тихо сказала тітка і попрямувала до вікна.

— Не треба, хай так! — пробубонів я мляво, розтягаю чи слова, і знову міцно, надовго заснув.

Проснувся я знову тільки пізно вночі. Тітки й Маремухи біля мене не було, високо під стелею горіла синя електрична лампочка. На стільці біля мого ліжка дрімала, спершися обома руками на столик, незнайома сиділка.

За відчиненим вікном, біля самої стіни лікарні, ледве чутно ворушилися гілки клена. За ними, в просвітах між листям, переморгувалися зірки, — тепла осіння ніч стояла надворі. Місто спало; там, за вікнами, давно змовк двигун на заводі «Мотор», давно спав на тапчані у себе вдома Петько Маремуха, давно спали мої рідні.

Тепер, уночі, я відчув, що, мабуть, буду жити, хоч усе ще боліла нога, боліли поранені груди; варто трохи ворухнути шиєю — гострий біль пронизував наскрізь череп. Я обережно звільнив з-під ковдри руку і ледве чутно провів у себе пальцями по лобі. Вся голова була забинтована. На скроні пальці мої намацали коротке колюче волосся. Я зрозумів, що мене, коли я був непритомний, постригли. Хотілося поговорити з ким-небудь, спитати, як я попав сюди, що зі мною, але нікого, крім сиділки, поблизу не було. Кілька хвилин я лежав з широко розплющеними очима, втупивши погляд у стелю. Я силкувався пригадати все, що трапилося зі мною, але швидко стомився і знову заснув до ранку.

Як Марущак піймав білу черницю

Кожного ранку, перш ніж піти на роботу, мене відвідував батько. Він дивився довго на мене. Я все ще не міг зносити його пильного погляду: зразу пригадувалася історія з ложками, і я відвертався. Батько ні про що мене не розпитував, — видно, він знав усе сам. Він щоразу приносив мені яблука, груші із саду радпартшколи. Він питав тільки, як я себе почуваю, ходив радитися з лікарями, приносив мені з бібліотеки цікаві книжки.

У ці дні я зрозумів, який дорогий мені батько, яка дорога мені Марія Опанасівна, який дорогий товстенький Петько Маремуха. Але дивна річ: варто мені тільки почати розпитувати їх, що було далі в ту ніч, коли я ночував під ожередом, всі вони, неначе умовившись, бурмотіли: «Потім, потім». Тільки батько чітко і ясно сказав: «Видужуй швидше, Василю, тоді про все дізнаєшся!» Видно, лікарі наказали їм не тривожити мене даремно спогадами про ту страшну ніч, коли я стріляв у бандитів.

Минуло кілька днів. Якось увечері я лежав сам у порожній маленькій палаті, прислухаючись, як хлопці ганяють на майдані перед «Мотором» футбольний м'яч. У коридорі лікарні почулися лункі квапливі кроки, і на порозі палати з'явилися Микита Коломієць і Марущак. Микита так загорів за ті дні, коли я лежав у лікарні, що я не зразу впізнав його. Халат йому дали дуже великий; чорна, пострижена наголо голова Коломійця смішно стирчала з великого коміра халата. Здоровий, плечистий Марущак, у чепурних чоботях і в халаті по коліна, дивився на мене посміхаючись. Давно я його вже не бачив — з того часу, як виїхав на роботу в радгосп. І мені було особливо приємно бачити його тут.

Микита оглянув палату, покрутив носом і, з гуркотом присунувши стілець, сказав:

— Е, та у тебе, брат, тут шикарно! Сам Керзон ніколи не спав у такій палаті.

— Краще, ніж на балконі? — спитав я.

— Балкон — це дика природа джунглів, — відповів Микита. — А тут, бач, цивілізація. Морс — це тут дають пити чи домашній?

— Тут дають. Лікарняний, — сказав я.

— Мені якраз пити хочеться дужо! — сказав Микита. — Можна?

І, не чекаючи відповіді, він підніс до губів склянку.

— Залиш, Микито! — прикрикнув на Коломійця Марущак. — Хлопець поранений лежить, йому, може, кожну хвилину пити схочеться, а ти його грабуєш.

— Пий, пий, Микито, — поспішно сказав я. — Морсу я можу одержати скільки схочу.

— Ну, ось бач, яка цивілізація! — радо сказав Коломієць і прицмокуючи став пити морс. Худий, опуклий його кадик заворушився. Коломієць навіть очі примружив від задоволення.

— Добре! — сказав він, облизуючись, — Шикарно! Треба, мабуть, і мені лягти в лікарню, щоб мене напували безплатно морсом.

— Морс дають тільки тяжкохворим, Микито, — сказав я якомога спокійніше. — А тебе в лікарню не візьмуть, як би ти не просився.

— Почім ти знаєш! А може, і взяли б! — безтурботно сказав Коломієць. — От коли б я в ту ніч пішов з тобою до молотарки, і мене, напевно, підбили б. Хоч ні… — додав він поважно. — Я б скоріше їх повкладав. І не одного, а всю компанію.

— А я що — хіба кого-небудь поклав? — спитав я підводячися.

— Здрастуйте! — Коломієць засміявся. — Учинив, можна сказати, подвиг, а тепер незнайком прикидається.

— Та я нічого не знаю, Микито. Я ж як упав там, на баштані, то тільки тут і опритомнів.

— Ні, справді нічого не знаєш? — перепитав Коломієць.

— Ну звичайно, нічого! — підтвердив я.

— Ну, то ми тобі зробимо інформацію. Ти не заперечуєш, товаришу Марущак? — звернувся Коломієць до Марущака,