Володимир Павлович Бєляєв - Будинок з привидами

— Шквар, розповідай, а я тобі допоможу! — погодився Марущак.

Бандити, в яких я стріляв, йшли здалека: їх послала з Бессарабії на радянський бік на допомогу отаманові Сатані-Малолітці ворожа розвідка.

Сатані-Малолітці в ті дні, як ми всі працювали в радгоспі, доводилося дуже скрутно.

В місто на посилений охорони кордону прибула з Москви ударна група по боротьбі з бандитизмом. У ній були найсміливіші, найбільш випробувані чекісти. Погано довелося бандитам! Майже щоночі з воріт управління прикордонзагону і окружного ДПУ один по одному виїжджали в сусідні ліси невеликі загони ударників-чекістів Верхи, в шкіряних куртках, з важкими маузерами в дерев'яних кобурах, ударники мчали на сильних витривалих конях по бруку сонного міста. Підкови їхніх коней дзвінко цокали під аркою Старої фортеці. Виїхавши за місто, на м'які путівці, ударники зникали в нічній імлі, і тільки в одному будинку на Семінарській вулиці, я якої вони виїжджали, знали про мету цієї поїздки і її кінцевий маршрут.

Усі ночі до світанку горіло в тому будинку електричне світло. Чекісти працювали цілу ніч, виконуючи наказ уряду: очистити від бандитських зграй прикордонні райони країни.

Часто, коли ДПУ підготовляло значні операції, на допомогу ударникам-чекістам приходили курсанти з нашої радпартшколи і комунари ЧОПу — комуністи й комсомольці з міських партійних і комсомольських осередків. Частенько, навіть удень, по тривозі з'являлися всі вони в штаб ЧОПу на Кишинівській вулиці, там одержували гвинтівки і під командою ударників-чекістів надовго йшли з міста «прочісувати» сусідні ліси.

Виявилося, що в той час, як наша група спокійно молотила в радгоспі хліб нового врожаю, ті курсанти, які залишилися в місті з Марущаком, теж не сиділи без діла.

Кілька разів вони уривали заняття, ходили на облави, ловили бандитів.

Здавалось, бандити повинні були тікати далі від міста і особливо більше за вогонь боятися радпартшколи, але, як розповідав мені Марущак, все вийшло інакше. У бандитів були друзі в самому місті, і одним з таких друзів виявився старий садівник Корибко. З'ясувалося, що при царському режимі він служив у єпархіальному училищі, де тепер містилася радпартшкола. Коли в місті установилася Радянська влада, Корибко по-давньому заходив у це приміщення.

Частенько за старою звичкою він виймав з кишені пальта важкі гострі ножиці і дбайливо, ні від кого не вимагаючи за це грошей, підстригав у дворі перед головним будинком кущики туї, зрізав зайві пагінки з стовбурів акацій, виполював бур'ян у палісаднику. До старого садівника звикли, і коли знадобилося наводити порядок в запущеному саду, начальник радпартшколи зарахував Корибка в штат.

Як і інші співробітники, Корибко одержував обід у курсантській їдальні й цілі дні товкся з ножицями й сапкою в саду або в дворі радпартшколи.

Мовчазний, неговіркий і тихий, він ні в кого не викликав підозри. Часто, запрацювавшися допізна, Корибко залишався ночувати в своєму складі біля кухні; там у нього стояв тапчан, покритий солом'яним матрацом. Ніхто не знав, що у старого садівника с дорослий син, на ім'я Збишко.

Ще в перші місяці після революції молодий Корибко, тоді ще студент Київського політехнікуму, почувши про те, що польські пани збирають свої легіони, подався у Варшаву і там став на службу до Пілсудського. Разом з пілсудчиками він займав Житомир. Потім, коли кіннота Будьонного виганяла легіони Пілсудського з України, утік разом з ними в Польщу. Старий Корибко, як тільки в наше місто прийшли червоні, став розповідати своїм сусідам по Підзамчому, що його син-студент помер у Києві від висипного тифу. Сусіди поспівчували старикові, пожаліли його і незабаром забули, що в садівника був син. А Збишко продовжував жити, і коли польській дефензиві треба було зв'язатися з бандами, які гуляли на радянському боці, його послали для зв'язку в наше місто. І ось тут молодому поручикові польської розвідки став у пригоді його старий батько. Часто, коли треба було переночувати або дістати їжу, молодий Корибко приходив до свого батька в радпартшколу і ночував тут — то в саду, то на горищі, то в сушилці, де садівник сушив на повільнім вогні нарізані кружечками груші або яблука.

Можливо, довго б ще ніхто не догадався про воскреслого з мертвих сина Корибка, коли б не мій «зауер».

Якраз у ту ніч, коли ми з Петьком Маремухою йшли в сад випробувати револьвер, садівник Корибко зустрівся з своїм сином на околиці саду. Він приніс синові вечерю в курсантській алюмінієвій мисці з погнутими краями.

Ось вона, ота проста миска, і допомогла Марущаку дізнатися всю правду про садівника Корибка.

Коли я передав Марущаку алюмінієву миску, він обережно почав з'ясовувати, хто б міг упустити її в саду. Трапилося так, що через кілька днів до кухаря прийшов садівник Корибко і попросив дати йому нову миску замість старої, яку, як казав садівник, якийсь «чортяка» виніс у нього із складу.

Кухар видав йому нову миску і забув про це, але, коли Марущак став його розпитувати, чи не пропадав з кухні який-небудь посуд, згадав про пропажу і похвалився Марущаку, що ось у садівника хтось потяг миску. Марущак зробив вигляд, що по звернув на це уваги, а сам став придивлятися до старика-садівника. Незабаром він дізнався, що садівник дуже набожна людина і не пропускає ні однієї служби в костьолі. Вночі не у саду, коли я стріляв із «зауера», людина, яка вистрелила у відповідь, кричала по-польському «прендзе». Та, можливо, Корибко зміг би відвести од себе всі підозри, коли б не історія з дзвоном.

Коли Марущак дізнався від мене про нашого директора трудшколи Валеріана Дмитровича Лазарєва і познайомився з ним, він довго розпитував Лазарєва про історію будинку радпартшколи. Вдвох вони ходили по довгих коридорах і намагалися вияснити причину незрозумілого дзвону. І ось одного разу Лазарєв згадав історію, розказану йому ще тоді, коли він був гімназистом, — історію про білу черницю, яка бродить вночі по єпархіальному училищу і не може знайти собі спокою, скликаючи на відправу черниць-францисканок з давно закритого католицького монастиря.

Звідки з'явилася легенда про білу черницю, кому вона була потрібна, для чого її вигадано?

Давним-давно довгі роки в цьому старовинному будинку був жіночий францисканський монастир. Огороджені високою огорожею, жили в цьому монастирі черниці-францисканки, інколи виходили вони в світ у білих сутанах, ходили по селах, пробували навертати до католицької віри селянок. Черниці хотіли, щоб у цих краях було більше прихильників католицизму, щоб більше було землі у монастиря. Але російський уряд один по одному став закривати костьоли, монастирі. І ось одного разу царським наказом був закритий католицький жіночий монастир.