Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

— Гаразд, буде й на інші, — підрубав Джон. — Тут їх ціла чортова купа. Ви кажете, що справа наша провалилась. Ах, хай йому чорт, коли б тільки ви зрозуміли, наскільки вона провалилась! У вас би очі рогом стали. Ми тепер так близько від шибениці, що в мене аж шия клякне. Так і бачу, як ми гойдаємось у кайданах, а над нами кружляють круки. Моряки вказують на нас пальцями під час припливу. «Хто це такий?» — запитує один. «Це? Та це ж Джон Сільвер, я знав його добре», — відповідає другий. Вітер гойдає повішених і далеко розносить дзвін кайданів. Ось що загрожує нам усім, кожному синові наших матерів з вини Джорджа Меррі, Гендса, Андерсона та інших невігласів. А коли хочете знати про четверте обвинувачення, про оцього хлопця, то, хай йому чорт, хіба ж він у нас не заложник? Розумієте? Невже ми повинні знищити заложника? Ні, нам цього робити не слід. Можливо, що він наша остання ставка. Вбити цього хлопця? Ні, я цього не зроблю, братки. Ага, я ще не дав відповіді на пункт третій. Ах, багато чого можна сказати про цей пункт. Може, для вас нічого не варті щоденні візити лікаря, лікаря, який закінчив коледж? Твоєму пробитому черепові, Джон, уже не потрібен лікар? А ти, Джордж Меррі, якого б'є пропасниця через кожні шість годин, у якого очі ще й зараз жовті, наче лимон, ти не хочеш лікуватись у лікаря? А може, ви не знаєте, що сюди має незабаром прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде вже скоро. І тоді побачимо, чи не зрадієте ви, що зберегли заложника. Потім ще пункт другий: ви обвинувачуєте мене, що я уклав угоду. Та хіба ж ви самі не повзали отут навколішках, благаючи мене укласти її? Ви повзали навколішках, ви малодушничали, ви боялися подохнути з голоду! Та все це дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. Дивіться, заради чого!

І він кинув на підлогу аркуш. Я одразу пізнав його. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, яку я колись знайшов у клейонці на дні скрині Біллі Бонса.

Чому лікар віддав її Сільверові, цього я ніяк не міг зрозуміти.

Та якщо мені це важко було зрозуміти, то бунтівники, побачивши карту, зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу… Вона переходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали і реготали, наче діти. Можна було подумати, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть везуть його з собою на кораблі.

— Так, — сказав один, — це карта Флінта, можете бути певні. Отут написано «Дж. Ф.», ще й кривулька внизу, він завжди так розписувався.

— Все це добре, — сказав Джордж, — але як же ми відвеземо скарби, коли в нас немає корабля?

Сільвер раптом зіскочив з бочки і, спираючись рукою на стіну, закричав:

— Застерігаю тебе, Джордж! Ще одне таке слівце, і я тебе викличу на поєдинок. Як? А звідки я знаю? Ти повинен мені це сказати. Ти й усі інші, що погубили мені мою шхуну, а тепер втручаються не в свою справу, щоб вони погоріли! Та куди тобі з твоїм тарганячим мозком вигадати щось путнє! Але ввічливо розмовляти ти можеш і повинен, Джордж Меррі, це ти запам'ятай!

— Правильно, — сказав старий Морган.

— Правильно? Ще б пак! — підхопив корабельний кухар. — Ви згубили корабель. Я знайшов скарб. Так хто ж із нас кращий? Але я складаю з себе своє звання, грім вас побий! Обирайте кого хочете собі за капітана. З мене досить!

— Сільвера! — закричали всі. — Барбекю назавжди! Барбекю — наш капітан!

— Он якої ви тепер заспівали! — крикнув кухар. — Джордж, голубе мій, здається, доведеться тобі почекати іншого випадку. Щастя твоє, що я людина незлоблива. Я ніколи зла не пам'ятаю. А тепер, братки, що робити тепер з цією чорною міткою? Тепер вона начебто ні до чого. Правду я кажу? Дік накликав на себе біду, попсував собі біблію, і все це даремно.

— А може, вона ще згодиться для присяги? — пробурмотів Дік, якого, очевидно, непокоїло кощунство, яке він учинив.

— Біблія з вирізаним аркушем! — жахнувся Сільвер. — Та нізащо в світі! Вона тепер значить не більше, ніж звичайнісінький пісенник.

— Та невже? — вигукнув Дік, чомусь радіючи. — Ну, а про мене, то все-таки її варто зберегти.

— То візьми її, Джім, це тобі на пам'ять, — сказав Сільвер, передаючи мені чорну мітку.

Вона була завбільшки з крону[42] і з одного боку чиста. Дік порізав останню сторінку біблії. На другому боці було надруковано кілька віршів з Апокаліпсиса. Пізніше мені пощастило розібрати тільки два слова: «пси і вбивці». Друкований текст і весь цей бік був замазаний сажею, яка забруднила мені пальці. А на чистому боці вугіллям було виведено одне слово: «Скинуто».

Я зберіг цю чорну мітку як рідкість, хоч від напису вугіллям лишився тепер тільки слід, ніби зроблений нігтем.

На цьому закінчилися події цієї ночі. Незабаром після загальної випивки усі лягли спати. Сільвер обмежився у своїй помсті тим, що відрядив Джорджа Меррі в караул, загрожуючи йому смертю, коли той чогось не догляне.

Довго не міг я склепити очей. Я думав про людину, яку вбив, рятуючи своє життя. Але найбільше я думав про ту небезпечну гру, що її вів Сільвер, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою рукою хапався за всяку соломинку, щоб урятувати своє нікчемне життя. Він мирно спав і голосно хропів. І все-таки в мене серце стискалося від жалю, коли я дивився на цього негідника і думав, якими небезпеками він оточений і яка ганебна смерть чекає його.

Розділ XXX

НА СЛОВО ЧЕСТІ

Я прокинувся — та й усі ми прокинулися, навіть вартовий, який закуняв біля дверей, — від дзвінкого голосу, що линув з узлісся:

— Гей, ви, в блокгаузі! Лікар прийшов!

І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, але мимоволі й збентежився. Я згадав про своє дезертирство, про ту зраду, яку вчинив. І до чого це привело? До того, що я сиджу в полоні у розбійників, які щомиті можуть мене вбити. Мені соромно було глянути лікареві в обличчя. Очевидно, він устав ще затемна, бо тепер тільки розвиднялося. Підбігши до бійниці, я побачив, що він стоїть унизу, по коліна в повзучому тумані, як колись стояв Сільвер.

— Це ви,