Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

лиш захотів,

Але й найкраща вродою чортиця

На героїню, певне, не згодиться.

Фауст

Ну от, ізнов тієї заспівав!

Ти завше повен сумнівів, обав,

Знаходиш скрізь уявні перешкоди,

Щоб після брать заради нагороди.

Не огинайсь, негайно, без крутні

Повинен ти зробити все потрібне.

Мефістофель

Поганський світ не підляга мені,

І пекло там зовсім осібне

Та рада є.

Фауст

Кажи скоріше, ну!

Мефістофель

Одкрию я велику таїну:

Без простору й часу, у самотині

Царюють десь од правіку богині;

Про них я говорити зарікавсь.

То Матері!

Фауст

(жахається)

То Матері?

Мефістофель

Злякавсь?

Фауст

То Матері! — Чудуюсь тим словам…[62]

Мефістофель

Богині ті недовідомі вам

І навіть майже незнайомі нам;

Глибини, де вони живуть, — незглибні.

Ти винен сам, що нам вони потрібні.

Фауст

Куди ж іти?

Мефістофель

Куди іти? В несходжене —

І несходиме; осягти невпрошене —

І невпросиме. Чи готовий ти?

Немає там замків, ані затворів;

Ти знаєш жах порожнявих просторів

І вічне безгоміння самоти?

Фауст

Про це не будем говорить ми;

Чи ж ми на кухні знов у відьми,

Щоб нісенітниці верзти?

Я й сам незгірше знавсь на тому —

Вивчав пусте, навчав пустому,

І що пильніш заглиблювався в річ,

То більше в ній являлось протиріч.

Щоб ту нудьгу приспати невсипущу,

Утік од світу я у дику пушу.

І там таким самотнім почувався,

Що врешті з чортом навіть полигався.

Мефістофель

Коли б ти плив в безкраїм океані,

Що огортає нашу твердь,

Ти б бачив хвилі в грізному буянні,

Хоч би вони й несли для тебе смерть;

Ти б бачив хмари, сонце, місяць, зорі,

Вертких дельфінів у прищухлім морі, —

Що-небудь видно там завжди;

В порожняві ж не вбачиш ти нічого,

Не вчуєш власної ходи

І не доступишся твердого.

Фауст

Нагадуєш ти того містагога,

Що неофіта дурить запального;

На глум женеш мене ти в невідомість —

А я там сили наберусь натомість;

З вогню тягать каштани, мов на жарт,

Ти шлеш мене — я там добуду гарт.

Побачим, що майбутнє принесе:

В твоїм ніщо знайду я, може, все.

Мефістофель

Хвалю тебе за розум в час розлуки,

Збагнув ти добре всі бісівські штуки;

Ось на ключа.

Фауст

Це ж патичок якийсь.

Мефістофель

Візьми попробуй, а тоді вже й смійсь.

Фауст

Росте в руці — ще й блиск од нього б'є!

Мефістофель

Побачиш ти, яка в нім сила є!

Нюшить той ключ і знає, що і де,

До Матерів тебе він доведе.

Фауст

(здригається)

До Матерів! Те слово, наче грім,

Аби почув — стрясає мною всім!

Мефістофель

Лякаєшся нових для тебе слів?

Ти б слухати лиш чуване хотів?

Тобі така обмеженість не личить,

Пора б уже себе до див призвичить.

Фауст

Не по мені байдужний супокій;

Найкраще людське відчуття — бентежність;

Хоч як нам сушить серце світ плиткий,

Хвилюючись, ми чуємо безмежність.

Мефістофель

Лети ж униз! Я б міг сказати — вгору,

Це все одно… Покинь те, що повстало,

І там, серед безвічного простору,

Втішайся тим, чого давно не стало.

Тебе охмарить сила форм і схем,

Та хмару ту розмаєш ти ключем.

Фауст

Держу цей ключ і чую — свіжа сила

Й жадоба дії в грудь мені вступила.

Мефістофель

Побачиш там полум'яний триніг —

То знак, що ти в найглибший глиб пристиг.

Там Матерів уздриш одвічний рід, —

Сидять, стоять чи ходять — як їм слід,

І за одним зорять їх віщі зори,

Пильнуючи утвори й перетвори,

Хоронячи праформи всіх створінь;

Тебе ж не вбачать — зрима їм лиш тінь.

Тоді кріпись — бо близько до біди —

І на триніг одважливо іди,

Торкни його ключем!

Фауст владно має ключем.

Отак, гаразд!

І за тобою піде він ураз;

А ти вертай зі здобиччю сюди —

Нехай тоді розшукують сліди…

Триніжок є — до діла приступай,

Героя й героїню викликай.

На славний подвиг перший ти спромігся,

Це зроблено — і ти цього домігся.

Усе довершать наші звичні чари —

Боги повстануть з фіміаму хмари.

Фауст

А що ж тепер?

Мефістофель

Тепер униз зривайся;

Спускайся з тупом, з тупом і здіймайся.

Фауст тупає і западається.

Нехай же ключ той дасть усьому лад!

Цікаво знать, чи вернеш ти назад?

Осяйні зали

Цісар і князі. Двір у хвилюванні.

Підкоморій

(до Мефістофеля)

Довгенько духів ваших ждать, одначе,

Вже й цісар сам чекає нетерпляче.

Каштелян

Він щойно знов питав мене про те,

Чого ж ви тут без діла сидите?

Мефістофель

Товариш мій якраз пішов для того,

Уже ж він знає, що до чого.

Узаперті один сидить,

Готує засоби мудречі,

Бо, щоб красу чудесну відродить,

Потрібні різні чорнокнижні речі.

Каштелян

Що тут потрібне, то вже вам видніш,

Але наказ виконуйте скоріш.

Білявка

(до Мефістофеля)

Дозвольте, пане, на одне слівце;

Дивіться, в мене чисте ж мов лице,

А влітку де й береться ластовиння —

Обсипле всю, як макове насіння.

Є лік на те?

Мефістофель

Це жаль — гарненька квітка,

А по весні — немов плямиста кітка!

Візьміть ікри із жаби й язика,

Перегоніть їх на молодика,

А на підповні будете втирати —

І ті веснянки зійдуть всі до цяти.

Чорнявка

Круг вас юрба вирує безугавно,

І я до вас — на ногу я терплю,

Ходжу й танцюю через те невправно,

Як слід і реверансу не зроблю.

Мефістофель

Нехай я вам на ніжку наступлю.

Чорнявка

За любощів буває лиш подібне.

Мефістофель

Мій дотик має значення осібне,

Бо схоже схожим лічиться завжди:

Нога — ногою, й інші члени тіла

Так само. Ну, давай її сюди!

Чорнявка

(скрикує)

Ой, ой, болить! Нога аж