Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— А я вам що, Шахерезада?

— Ні, але тільки ти знаєш стільки класних історій, — наполягала вона.

— Добре, Марисько, не підлещуйся. — Єндрек даремно намагався приховати, скільки радості справив йому Маріїн комплімент.

— Дивіться, який прикольний жучок, — змінив тему Травка. — Виглядає реально, як «гольф» із двигуном у сто п’ятдесят кінських сил.

— Ну, у версії «металік». — Єндрек придивився до створіння. — Тобто якихось дві штуки злотих згори.

— Цікаво, чи має він чотири повітряні подушки, — розмірковував Травка. — I ABS?

— Певно, що має. А бачиш спулери? — Єндрек торкнувся до жучка стебельцем. — І затемнені шиби?

— Ну. І номери з підсвіткою. Справжня навернута тачка, — присвиснув Травка. — Коли мчиш на такій поночі крізь село, вона миготить, як дискотека. Цікаво, скільки вона жере? Певно, якихось десять літрів з гаком у місті. Якщо, звісна річ, буває в місті.

— І яке має прискорення. На око вісім і пів до сотні. Але він і пилюжить по стежині, аж гай гуде. — Єндрек мусив помітити наші мармизи, бо кинув тоном першовідкривача: — Ми тут триндимо про тачки, а ви, певно, нудитесь?

— Добре, дівчата, прокидайтеся. — Травка заплескав нам перед очима, наче досвідчений гіпнотизер. — Поговорімо про дружбу, кохання й сенс життя.

— Коли я чую слова «сенс життя», — обізвався Єндрек, — мене аж верне.

— Чому? — здивувалася Марія — шукачка сенсу життя.

— Бо я згадую своїх старих та їхні поради. Вони завжди мені втовкмачували, що я повинен жити свідомо. Старанно фіксувати хвилини, щоб потім мати тільки гарні спогади.

— Ну і що?

— Я їх колекціонував, аякже. Цілих десять років.

Ми зітхнули, не приховуючи заздрості. Кожен із нас охоче викинув би з пам’яті те і се. Випорожнив би дочиста не одну шухлядку й повимітав би сміття не з одного кутка. Тим часом Єндрек не мусить цього робити. Він має винятково цінні спогади, рівнісінько розкладені по коробочках, вистелених бордовим оксамитом.

— Знаєте, що лишилося в моїй голові з тих років, коли я бавився в колекціонера? Нічогісінько, мої любі. А принаймні нічого такого, що я хотів би згадати.

Пізно пополудні

— Може, спробуємо зловити попутку, — урвався терпець Марії. — Півгодини чекаємо й нічого.

— Ех, ви, люди з великого міста, — усміхнувся Єндрек, людина з маленького містечка, так само як і я, Вікторія й Мілена.

— Почекаємо ще трохи і тоді почнемо журитися, — запропонувала Мілька, недбало спершись на дорожній знак. — О, вже їде.

— Нарешті, бо я вже збиралася відбитися від стада, — з полегшенням зітхнула Марія.

Автобус під’їхав і різко загальмував біля нас, збиваючи клуби бурої куряви.

— Ви могли б приїхати вчасно, — зробила зауваження водієві Марія.

— Ну міг би, — визнав він. — Але мені не вдалося. Спробую завтра, — зітхнув він, обдаровуючи нас безтурботним усміхом, променистим завдяки золотим фіксам. — То що? Викурю цигарочку й повертаємося до міста.

Ми зайшли до салону. Крім нас, до автобуса завантажилися троє дорідних жінок у сукнях кольору горошку, абрикоса та блідої блакиті, міцно похляпані одеколоном із запахом конвалії. А також одна жінка з вусами Івана Підкови, котра пахтіла самою природою.

— Ті троє їдуть до міста на гулянку, — визначив Травка. — А та з вусами… може, на депіляцію…

— Коли повернеться той клятий водій? — буркотіла Марія.

— А от і я, — заявив «клятий водій», видряпуючись на своє місце. — Чи всім зручно сидіти? Пристебнули ремені? Готові? То стартуємо.

5.05. Я знову провідала тата. Він виглядав так, наче впродовж тижня не виходив із кухні. Сидів на тому ж самому місці, на якому я його зоставила. І вдивлявся в рівно розкладене кухонне причандалля.

— Ти його бачила, — сказав він. Певно, здогадався з мого виразу обличчя. — Такий сором.

— Може, ти переїхав би до іншого міста? — порадила я.

— Я сподіваюся, що мама схаменеться. Тому хотів би тебе про щось попросити…

— Ну так, я маю виступати в ролі болісного докору сумління. Тільки не знаю, чи це подіє на маму. Вона стала така непередбачувана.

— Принаймні спробуй, — попросив тато й поліз до кишені піджака. — А, до речі. Через ті Кристинчині вибрики я геть забув про тебе. Навіть не знаю, як ти давала собі раду останні місяці.

— Не найгріше, завдяки твоїм переказам.

— Моїм переказам? — Він зробив великі очі, такі ж самі він мусив зробити, коли довідався про мамин роман. — Я не висилав тобі жодних грошей.

7.05. Якщо не тато, то хто? Мама теж цього не робила. Вона сказала про це, коли я відвідала її в новому помешканні (назва «кубло» була б доречніша). А на прощання тицьнула мені в руку кількасот злотих від себе і того її Міська, порадивши купити собі фісташок у меді. Бабуся? Для неї я тільки ще один персонаж із «Крапель кохання». І то епізодичний, бо потрапляю в її поле зору винятково під час нечастих родинних урочистостей. Дядько з тіткою? Це виключено. Вони, напевно, навіть не знають, що я пішла з дому. Тато завжди дбав про позірне благополуччя. Може, Данієль? Мабуть, що ні. Він не посилав би грошей після нашого розриву. А гроші прийшли чи не через тиждень по тому, як я занесла йому книжку. Хіба що він відчуває провину.

— Він не виглядає на такого, хто мав би докори сумління тільки через те, що розчарував якусь там несміливу дівчинку, — опустив мене на землю Ірек, воднораз глибше, ніж завжди, запорпуючись під стіл. Він саме підключав новий принтер.

— Тоді хто? Бо напевно ніхто з наших. Ти ледве зводиш кінці з кінцями, Вікторія так само. Мілька оплачує електрику, газ і телефон. А Марія…

— Їй не спало на думку щось таке прозаїчне, як перекази для голодуючої подруги із сусіднього матраца. Куди простіше зворушуватися над екзистенціальними проблемами молоді з Беверлі-Хілз.

— Тоді я вже й сама не знаю.

— Я тим більше. Якийсь час я підозрював свою бабусю, бо вона любить допомагати іншим. Але це не вона. Вона сказала, що вже спонсорує когось іншого. Здається, якогось юнака.

— Мені спадає на гадку тільки одна особа, — сказала я. — Філіпп. Людина, котра може дати раду будь-якій проблемі.

Другий тиждень травня

Змучена думками про переказ, я врешті вибралася до мами, її коханого, на щастя, понесло до лісу.

— Я прийшла з місією, — почала я від порога. — Може, ти ще переглянеш своє рішення…

— Ти говориш, як батько, — перебила вона мене. — Про це немає й мови.

— Тато обіцяв, що зміниться, — боролася я далі. — Він може присвячувати тобі двома годинами на день більше. І ви частіше ходитимете до театру.

— Він і його фантазії, — пирхнула