Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленький лорд Фонтлерой

Він-бо і сам не міг собі уявити, наскільки глибоко полюбив цього хлопчика, наскільки пишався ним. Зараз граф як ніколи виразно усвідомив силу характеру, доброту і привітність свого внука. Бо ж упертому затятому старому годі було збагнуги, як можна так просто відмовлятися від того, до чого він сам був ціле життя прив'язаний — це не вкладалося у жодні його уявлення. Тим-то граф постановив не відступати і боротися до кінця.

Через кілька днів після розмови з містером Гевішемом до замку прибула та жінка, котра називала себе леді Фонтлерой. Вона привезла зі собою сина. Однак її не прийняли. Граф не бажає її бачити — так пояснив лакей при дверях. Справою займається адвокат. Властиво, тим лакеєм був Томас, отож згодом у кімнаті для слуг він ділився своїми враженнями.

— Гадаю, я вже досить часу прослужив у шляхетних домах, аби бачити, хто тут леді, а хто ні, — заявив Томас. — Якщо вона — леді, тоді я зовсім нічого не розумію… Ота, котра живе у Лоджі — американка вона чи не американка, — але то справжня леді. Всякий джентльмен, як тільки її побачить, це визнає. Я Генрі відразу так сказав, як тільки нас до неї закликали, — поважно завершив він.

Отож ту жінку не прийняли. Коли вона це почула, її обличчя аж перемінилося. Злість у ній боролася зі страхом. Містер Гевішем під час розмови з нею зазначив подумки, що претендетка на титул має круту вдачу і доволі неотесана, якщо говорити про манери, але розуму і відваги їй явно бракує. Було видно, що у ситуації, в яку сама себе й поставила, вона чулася непевно. Щонайменше не очікувала жодної протидії.

— Походить вона явно з низів, — ділився адвокат з місіс Ерол. — Бракує їй освіти і виховання, тим-то геть не вміє поводитися у гідному товаристві. Той візит до замку злякав її. Ну так, вона була розлючена —і водночас перелякана. Граф не бажав її бачити, проте я порадив йому поїхати разом зі мною у «Доринкуртський герб», де вона зупинилася. І от: лише побачила графа на порозі, то аж зблідла на виду. А тоді впала в шал: все кричала, погрожувала, вимагала…

Ось як усе це відбувалося. Граф з гідністю зайшов до кімнати, з-під насуплених кошлатих брів розглядаючи претендентку на його титул — ніби вона була якимсь експонатом, що викликав водночас цікавість і відразу. Старий вельможа дав їй викричатися, ані не поворухнувши бровою, аж доки жінка сама не вмовкла, вибившись із сил, а тоді проказав:

— Кажете, що ви були дружиною мого найстаршого сина. Якщо це правда, якщо надасте потрібні докази — тоді закон на вашому боці. Тоді ваш син — лорд Фонтлерой. Можете бути певні: справу буде вивчено якнайдокладніше. Якщо те, що говорите, вдасться потвердити, тоді отримаєте все, що вам належиться. Проте поки я живу — то не хочу бачити ані вас, ані вашого сина. На жаль, по моїй смерті маєток перейде до вас. Ви якраз та жінка, яку лише й міг обрати мій син Бевіс.

Після цих слів граф обернувся до неї спиною і так само статечно вийшов з кімнати.

Минуло кілька днів — і місіс Ерол, яка тоді саме сиділа і щось писала у своїй маленькій кімнатці, доповіли, що прибув гість. Молоденька служниця, яка принесла цю новину, була неабияк схвильована і дивилася на свою господиню зі щирим співчуттям.

— То сам граф, мем! — вимовила вона, широко відкривши очі.

Місіс Ерол рушила до вітальні. Перед каміном чекав високий літній чоловік, сповнений гідности і величі. Його суворе вродливе зморшкувате обличчя з орлиним профілем прикрашали довгі сиві вуса. Граф дивився просто на неї.

— Місіс Ерол, сподіваюся? — вимовив він.

— Так, я — місіс Ерол, — відповіла жінка.

— Я — граф Доринкурт, — представився гість.

Далі вмовк на хвильку, мимовільно вдивляючись у звернені на нього очі. А вони так нагадували ті сповнені щирої любови дитячі оченята, які він бачив щодня упродовж останніх місяців, що граф аж змішався.

— Хлопчик дуже на вас схожий, — вимовив врешті.

— Мені часто це кажуть, мілорде, — відповіла місіс Ерол. — Але мені приємно думати, що він також схожий на свого батька.

Як і говорила йому леді Лоридейл, її голос був напрочуд делікатний, а поведінка надзвичайно проста і сповнена гідности. Виглядало, що раптовий візит анітрішки її не збентежив.

— Так, — проказав граф. — Він подібний на мого сина… також.

Тоді провів долонею по підборідді і різко смикнув себе за вус.

— Чи знаєте, чого я до вас прийшов? — спитав.

— Я бачилася з містером Гевішемом, — сказала місіс Ерол, — і він розповів про вимоги, які висунули…

— Я прийшов сказати вам, — заявив граф, — що справу буде докладно вивчено, а вимоги опротестовано… наскільки це вдасться. Хочу сказати, що хлопчика захищатимуть усією силою закону. Його права…

Місіс Ерол делікатно його перебила.

— Він не потребує нічого, що прийшло би незаконним шляхом, навіть якщо закон зможе це йому дати, — сказала вона.

— На жаль, це неможливо, — відказав граф. — Бо інакше це належало би зробити… Ця скандальна жінка і її син…

— Мабуть, вона так само дбає про нього, як я про Седрика, мілорде, — завважила місіс Ерол. — І якщо вона була дружиною вашого найстаршого сина, тоді її син є лорд Фонтлерой, а мій — ні.

Вона так само не мала страху перед ним, як і Седрик, так само спокійно дивилася на нього. І старому графові, який за ціле життя звик, що його всі боялися, — це у глибині душі дуже подобалося. Люди-бо надзвичай рідко важилися йому перечити, тим-то усе це було для графа нове.

— Здається, ви волієте, аби він не став графом Доринкуртом? — спитав він, легко нахмуривши брови.

Обличчя молодої жінки зашарілося.

— Мілорде, бути графом Доринкуртом — це дуже почесно, — промовила вона. — Я чудово це знаю. Однак мене більше турбує одне: щоб мій син став таким, як його батько — сміливою і чесною людиною.

— На відміну від його дідуся, так? — спитав граф, сардонічно посміхаючись.

— Я не маю чести добре знати його дідуся, — відповіла йому місіс Ерол, — але мені відомо, що син вважає…

На якусь мить вона вмовкла, спокійно дивлячись графові просто у вічі, а тоді додала:

— Я знаю, що Седрик вас любить.

— А чи любив би він мене, якби ви йому розповіли, чому я не прийняв вас у замку? — поставив питання граф.

— Ні, — відповіла місіс Ерол. — Думаю, що ні. Саме тому я й не хотіла, аби