Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленький лорд Фонтлерой

днів після званого обіду у замку майже всі, хто в Англії читав газети, довідалися романтичну історію, що трапилася у Доринкурті. Тепер це обговорювалося скрізь і всюди, до найдрібніших деталей. Ішлося-бо про маленького американського хлопчика, якого привезли до Англії і який мав стати лордом Фонтлероєм. Казали, що хлопчик той був на диво милий і добрий, що всі його любили. Також говорили про старого графа, його дідуся, який страшенно пишався своїм спадкоємцем, і про напрочуд вродливу молоду жінку, матір того хлопчика, якій старий граф так і не зміг вибачити шлюбу з капітаном Еролом. Потім іще згадували дивне одруження Бевіса, покійного лорда Фонтлероя, та його дружину, про яку перед тим ніхто ані словом не чув, аж доки вона ото не появилася зі своїм сином, заявивши, що він і є справжній лорд Фонтлерой, отож усі спадкоємні права мають належати йому. Про все це багато говорилося і писалося, тим-то дуже швидко доринкуртська історія перетворилася на справжню сенсацію. Мало того, невдовзі поширилася чутка, ніби граф Доринкурт, не бажаючи змиритися з таким розвитком подій, захищатиме право свого американського внука на спадкоємство, а значить попереду ще було багато цікавого, зокрема судовий процес щодо прав на спадкоємство графа Доринкурта.

Такого пожвавлення в Ерлборо не пам'ятали від часів його заснування. У день торговиці люди збиралися групками та все розмовляли і переймалися, як то воно буде. Фермерські жінки запрошували одна одну на чай, аби лише мати змогу вкотре обговорити, що там чувати, що вони думають і що, на їхню думку, думають інші. Усі радо переповідали одне одному, як то граф розсердився і вирішив не визнавати прав того нового лорда Фонтлероя, про те, що він просто зненавидів ту жінку, матір нового претендента на спадкоємство. І, звісно, не хто інший як місіс Дібл могла тут доповісти найбільше і найдокладніше, тим-то кожен старався перехопити її увагу бодай на хвильку.

— Погані справи, скажу я вам, — розповідала вона. — Як хочете знати мою думку, шановна, то я вам так і скажу: то йому покара за те, як він обійшовся з тою ясочкою, з тою милою місіс Ерол — отак ото взяв і розлучив з дитиною. А тепер сам так прив'язався до хлопця, так його любить, так ним пишається, що геть голову згубив через те, що ото сталося. Скажу вам більше: та нова мадам зовсім на леді не подібна, ані на матір лорда. Сама нахабна, зиркає зухвало — маєте. Містер Томас сказав, що ніхто зі слуг, які ту' служать, ані не подумає виконувати її накази. Як вона зробиться ту' господинею, то він піде геть — так сказав мені Томас. А те, що її сина також не порівняти з нашим хлопчиком — то навіть нема що казати. Бог його знає, чим то все скінчиться… Знаєте, як Джейн мені то все оповіла, то мені аж ноги підкосилися…

І справді, у цілому замку відчувався неспокій: у бібліотеці, де граф розмовляв з містером Гевішемом, у кімнаті для слуг, де містер Томас разом з дворецьким та рештою слуг з ранку до вечора із запалом обговорювали новини, у стайні, де порався пригнічений Вілкінс, — він як ніколи старанно чистив гнідого поні, а тоді із сумом сказав одному кучеру, мовляв, йому ще не траплялися такі меткі юні джентльмени, які ніби ото в сідлі вродилися і що їздити з тим хлопцем було одне задоволення.

Серед усіх цих замішань і клопотів залишилася одна особа, яка зберігала цілковитий мир і спокій. Це був юний лорд Фонтлерой — який тепер уже не мав права носити ім'я лорда Фонтлероя. Коли граф узявся йому пояснювати, що відбулося, хлопчик сидів на своєму стільчику, обхопивши коліна руками, і зацікавлено слухав дідуся. Правда, далі на його личку з'явилося певне занепокоєння. Та ось розповідь добігла кінця. Седрик сидів замислений.

— Мені це все так дивно… так дивно, — вимовив він.

Граф мовчки поглянув на внука. Для нього це також було занадто дивним і несподіваним — мабуть, ніколи в житті він так не почувався. І тепер ця задума на личку внука — яке завжди променилося усмішкою і радістю…

— А чи у матусі також заберуть заберуть дім… І візок? — занепокоєно спитав Седрик.

— Ні! — рішуче відказав йому граф. — Нічого від неї не відберуть.

— Ох! — полегшено зітхнув Седрик. — Це правда? Тоді подивився на дідуся — і в його чистому погляді світився смуток.

— А той другий хлопчик… він… він тепер буде вашим внуком… як я досі… так? — поспитав він.

— Ні! — з гнівом вигукнув граф, та так, що Седрик аж підскочив.

— Ні? — здивовано перепитав він дідуся. — Але я думав…

На цьому слові хлопчик рвучко підвівся зі стільця і повів далі:

— То я зможу бути вашим внуком, навіть коли не стану графом? Я буду вашим внуком, як і досі?

Від хвилювання його личко зашарілося.

Треба було бачити, як дивився на нього старий граф! Кошлаті брови зійшлися докупи, а в очах світилося якесь геть незвичне зворушення. Як же це все було дивно!

— Хлопчику мій, — хрипко вимовив граф — і голос його при цьому, хочете вірте, хочете ні, — задрижав, хоча говорив він надзвичайно рішуче, — поки я живий — ти будеш моїм онуком. Присягаю, часом мені здається, що у мене досі нікого, крім тебе, і не було…

Седрикове личко спалахнуло ще більше — бо з його душі ніби звалився тягар. Він запхав обидві руки в кишені і подивився дідусеві у вічі.

— Справді? — ще раз перепитав. — Ну, тоді мені нема чого перейматися тим графством. Байдуже, буду я графом чи ні. Я ж то думав… розумієте, я думав, що тільки той, хто має стати графом — тільки той і може бути вашим онуком. А я — ні… Ось чому мені зробилося так не по собі…

Граф поклав йому руки на плечі і притягнув до себе.

— Вони нічого не зможуть від тебе забрати, — вимовив він, важко дихаючи від хвилювання, — бо я все для цього зроблю. Не вірю, що їм вдасться щось від тебе відняти. Ти просто створений для свого становища — можливо, ти таки його посядеш. Але хай там як повернуться справи — ти все одно матимеш усе, що я буду в стані тобі дати… все!

Старий граф наче говорив з дорослим чоловіком, а не з дитиною — таким рішучим було його обличчя і такий серйозний голос. Здавалося, що граф радше давав обіцянку самому собі — і, можливо, так воно