Томас Манн - Будденброки

— Прощай, моя люба, крихітко моя! Так, треба вже починати прощатися!

— Ох, але завтра ж ти ще прийдеш?

— Неодмінно прийду, в цей самий час. І ще й післязавтра раненько, як зумію вирватись… А тепер я тобі ще одне хочу сказати, Анно… Я їду далеко, бо що там не кажи, а все-таки Амстердам не близько… А ти лишаєшся тут… Не занапасти себе, Анно, чуєш? Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!

Вона плакала, затуливши обличчя фартухом.

— А ти?.. А ти?..

— Бог його знає, Анно, як складеться життя! Не завжди я буду молодий… Ти розумна дівчина, ти ніколи не заводила мови про одруження і таке інше…

— Боронь боже!.. Щоб я таке вимагала від тебе…

— Людина не вільна в своїх вчинках… Якщо я буду живий, до мене колись перейде батькова фірма, мені доведеться вигідно одружитися… Так, я нічого не приховую від тебе в ЦІ останні хвилини… І ти також вийдеш заміж… Таке життя… Я від усього серця бажаю тобі щастя, люба Анно, голубонько моя ласкава! Тільки не занапасти себе, чуєш?.. Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!

Тут, у крамничці, було тепло, її сповивав вологий запах землі і квіток. А надворі зимове сонце хилилось уже до обрію. Небо за річкою взялося вечірньою загравою, ніжною і чистою, ніби намальованою на порцеляні. Уткнувшись підборіддями в підняті коміри, люди квапливо проходили повз вітрину і не бачили молодої пари, що прощалася в кутку крамнички.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ перший

«30 квітня 1846 року.

Люба мамо!

Щиро дякую за листа і за повідомлення про заручини Армгард фон Шіллінг з паном фон Майбомом з Пепенраде. Сама Армгард також прислала мені повідомлення (дуже аристократичне на вигляд, із золотими берегами) разом з листом, де вона захоплено пише про свого нареченого. З її слів виходить, що він гарний, як намальований, і шляхетної вдачі. Яка вона, мабуть, щаслива! Всі виходять заміж; із Мюнхена я також отримала карточку від Єви Еверс. Їй припав директор броварні.

А тепер я хочу запитати вас, люба мамо: чому й досі тут нічого не чути про візит консула Будденброка? Може, ви чекаєте на офіційне запрошення від Грюнліха? Коли так, то дарма, бо він, здається мені, зовсім про це не думає, а як я йому нагадую, каже: «Добре, добре, серденько, але твій батько має інші справи». Чи, може, ви боїтеся, що будете мені заважати? Та ні ж, аніскілечки! Або думаєте, що я, побачивши вас, затужу за домівкою? Господи боже, я ж доросла, розважна жінка і добре знаю життя.

Я щойно ходила на чашку кави до мадам Кезелау, нашої сусідки; вони приємні люди, та й наші сусіди ліворуч, Гусмани (правда, їхній будинок стоїть далеченько від нашого), також дуже товариські. Ми маємо двох добрих друзів, обидва мешкають також тут, за містом: доктора Класена (про нього я ще напишу далі) і банкіра Кессельмайєра, Грюнліхового близького приятеля. Ви собі не уявляєте, що це за кумедний дідок! Він має сиві підстрижені баки, а на голові — ріденький чорно-білий чубчик, що більше скидається на пух і колихається від кожного подмуху вітерця. Він дуже балакучий, та ще й смішно крутить головою, ніби птах, тож я завжди прозиваю його «сорокою», але Грюнліх забороняє, каже, що сорока — злодійка, а пан Кессельмайєр чесна людина. Ходячи, він горбиться і загрібає руками, мов веслами; пух йому сягає трохи нижче маківки, а далі вже видно голу потилицю, червону й поморщену. В ньому є щось неймовірно веселе. Буває, поплеще мене по щоці й скаже: «Гарна ви жіночка, ну й пощастило Грюнліхові, що він вас спопав!» Потім виловить своє пенсне (він їх завжди носить із собою аж троє на довгих шнурочках, що весь час переплутуються на його білому жилеті), начепить на носа, спершу його зморщивши, розтулить рота і вдоволено дивиться на мене. Я тоді регочу йому просто в обличчя. А він нітрохи не ображається.

Сам Грюнліх ніколи не має вільного часу, вранці їде до міста нашою жовтою бричкою і часто повертається аж пізно ввечері. Інколи він сидить біля мене й читає газету.

Коли ми їдемо в гості, наприклад, до Кессельмайєра, чи до консула Гаутстікера на Альстердам, чи до сенатора Бока на Ратгаузштрасе, то доводиться наймати карету. Я вже не раз просила Грюнліха купити закритий екіпаж, бо коли живеш за містом, то він просто необхідний. Грюнліх майже пообіцяв мені, але він, хоч як дивно, взагалі не любить бувати зі мною в товаристві і кривиться, коли я сама буваю на людях. Чи не з ревнощів?

Наша вілла, яку я вам уже докладно описувала, люба мамо, справді дуже гарна, а нові меблі ще дужче її прикрасили, Салонові на першому поверсі навіть ви не мали б чого закинути: він весь у брунатному шовку. Їдальня поряд оббита дуже приємними панелями, а стільці коштували кожен цо двадцять п’ять марок. Я оце сиджу в кабінеті, що править нам за вітальню. Крім того, в нас іще є кімната для курців, де стоїть також ломберний стіл. У залі по той бік коридора (вона займає другу половину першого поверху) ми повісили жовті завіси — вони мають дуже аристократичний вигляд. Нагорі містяться спальні, ванна кімната, гардеробна і кімната для слуг. До жовтої; брички ми найняли хлопчика-грума. З обох служниць я загалом вдоволена. Не знаю, чи вони зовсім чесні, але, хвалити бога, мені не доводиться рахувати кожен гріш. Одне слово, тут усе влаштовано так, як і личить нашій родині.

А тепер, люба мамо, я розповім про головне, що я лишила насамкінець. Від якогось часу я почувала себе трохи дивно, розумієте, була не зовсім здорова, але й не те, щоб хвора. При нагоді я сказала про це докторові Класену. Це такий собі дрібненький чоловічок з великою головою і в ще більшому капелюсі з загнутими крисами. Він має іспанський ціпок із круглою кісткою замість держака і завжди підпирає ним свою довгу бороду, що стала майже ясно-зеленою, бо він багато років фарбував її в чорний колір. Якби ви побачили його! Він нічого не сказав мені, поправив окуляри, закліпав червоними очицями, ворухнув товстим носом, схожим на картоплину, захихотів і так зухвало подивився на мене, що я не знала, куди дітися. Потім оглянув мене і сказав, що все йде якнайкраще, тільки треба пити мінеральну