Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

продавщиця. Він уже ніс чашку кави до стійки, аж тут у кишені задзвонив мобільний.

– Які у тебе новини? – пролунав голос Георгія.

– Усі мої останні новини я від вас дізнаюся, – сказав Віктор і зітхнув.

– Тоді послухай останню. Післязавтра летиш у Лондон на конференцію з боротьби з відмиванням незаконних грошей. Паспорт тобі сьогодні до шостої привезуть.

– Я ж англійської не знаю, – мовив Віктор.

– Це не проблема. Думаю, що перекладач знайдеться.

– А навіщо мені туди?

– Конференція триватиме три дні, а віза у тебе на шість. Знайдеш сина Броницького і поговориш із ним детально. Я ще подзвоню та підкину матеріали на допомогу. Отже, налаштовуйся на роботу, а не на екскурсію.

Заховавши мобільний у кишеню піджака, Віктор озирнувся та впіймав на собі здивований погляд продавщиці.

Кава гірчила. Віктор додав цукру, розмішав пластмасовою ложечкою. Знову подивився крізь вітринне скло на вулицю. Його вже ніщо не дивувало. Лондон так Лондон. Усе те, що відбувалось і відбувається, починало стомлювати Віктора.

Стомлювати саме тим, що він, начебто поставлений розслідувати історію смерті генерала Броницького, був із самого початку позбавлений доступу до багатьох деталей, відомих іншим людям, що теж займалися цією справою.

«Треба буде щось Ірі й Яночці привезти звідти», – подумав він і тут же здивувався цій практичній думці.

Повернувшись у кабінет, застав за своїм столом Мишка Занозіна.

– А ти що тут робиш? – здивувався Віктор.

– Сюрприз приніс, – Занозін усміхнувся й опустив долоню на великий коричневий конверт, що лежав на столі.

У конверті виявилася фотографія наслідків пожежі з обгорілим трупом у центрі.

– Що це? – запитав Віктор.

– Це полковник штабу прикордонних військ Микола Павлович Вересаєв.

Віктор уважніше розглянув фотографію. Знову підвів очі на Занозіна.

– А хто знімав?

– Квартиру дасте – скажу, – жартівливо мовив стажист.

– Дам, – кивнув Віктор. – Потім наздожену і ще одну дам, щоб мало не здалося…

– Це все телебачення знімало. Програма «Ситуація». У них прямий зв’язок із пожежниками, вони часто в парі їздять. А тоді в оператора і фотоапарат був із собою.

– А ти як дізнався?

– Вирішив із пожежниками поговорити, вони і згадали.

– Молодець, – Віктор усміхнувся. – Отак ти справді до квартири дослужишся, якщо не зіпсуєшся! Тільки що з цією фотографією робити?

– А ви на руки полковника подивіться.

Віктор підійшов зі знімком до вікна. Обгорілий труп лежав на підлозі, згорнувшись калачиком. Права рука була заведена назад, а ліва простягнута вперед. Обгорілі пальці всі були на одну фалангу коротші – тонке прогоряє першим. Віктор уважно розглядав обгорілі пальці й помітив, що великий палець правої руки взагалі відсутній. Вірогідно, від нього мала б залишитися нижня фаланга, адже він товщий за інші пальці. Та й на лівій руці великий палець був видний майже повністю. Обвуглений, але нормального розміру.

– А ти бачив те, що вони зняли? – запитав Віктор.

– Ні, у них не збереглося. Тільки цей знімок.

– Ну гаразд, і на цьому спасибі.

Занозін пішов. Віктор подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Через дві години привезуть закордонний паспорт. Є час подумати про побачене.

41

За вікном вечоріло, а Сахно все ще десь катався на чорному похоронному лімузині. Нік навіть здивувався, що на двадцять позичених у нього марок можна так довго гуляти.

Згадав про останній дзвінок і про піґулки. Дістав свою джинсову куртку, намацав у лівій нагрудній кишені піґулки, але діставати їх не захотів. Просто перевірив, що вони є, і тут же про них забув. Його думки повернулися до Сахна.

Думаючи про Сергія, Нік мимоволі посміхнувся. Поглядом відшукав черепаху, що завмерла перед блюдцем, в якому нічого не було. Набрав у блюдце води з крана і поставив на місце. Повернувся до вікна.

Ліхтарі вже освітлювали неживу тишу цього містечка. Санітарну, лікарняну тишу.

Телефонний дзвінок, що прозвучав у цій тиші, зовсім не здивував і не налякав Ніка. Він спокійно зняв трубку.

– Ніколас Ценн? – прозвучав уже знайомий голос незнайомої людини.

– Так.

– Що ж ви нас обманюєте?

– В якому розумінні? – запитав Нік.

– Наслідили ви… – співрозмовник зітхнув.

– Де наслідили?

– Біля ресторану «Маша». Доведеться вам позбуватися товариша… Потім допоможемо вам. Двох звідси не витягнути… Киньте кілька піґулок йому в чай або в пиво – однаково. Коли він засне – зателефонуйте 48–04. Я скажу, що робити далі!

Із трубки вже чулися короткі гудки, а Нік усе ще тримав її біля вуха.

Нарешті опустив. Знову поглядом наткнувся на черепаху, що схилила свою маленьку голову до води в блюдці.

«Маячня, якась маячня, – думав Нік. – Де ми наслідили? Ми нікого не бачили. Та якби й наслідили – це що, привід позбутися Сахна? Вони що, бояться, що коли їх заарештують, він проговориться? І одночасно вони впевнені в ньому, в тому, що його їм побоюватися не слід?»

Нік відчинив вікно, ліг грудьми на вузьке підвіконня й підставив голову мжичці. Вечірнє повітря було напрочуд тепле, та й дощ здавався теплим душем. За вікном тривала квартирна тиша, тільки тут, під затягнутим невидимими хмарами небом, вона була живіша. Вона не нагадувала про лікарню.

Десь за будинком проїхала машина. Нік почув звук мотора й напружився, чекаючи у будь-який момент побачити на освітленій дорозі похоронний лімузин. Але звук мотора затихнув збоку. Залишивши вікно відчиненим навстіж, Нік зварив собі каву.

Знову задзвонив телефон. Нік зупинився над ним, не маючи ніякого бажання знімати трубку. А телефон усе дзвонив і дзвонив.

«Вони знають, що я вдома і що я сам, – подумав Нік, озирнувшись на відчинене вікно. – Вони десь недалеко». Знехотя підніс трубку до вуха.

– Ніколас? Як настрій? – усе той же голос.

Нік не знав, що відповісти.

Не було в нього настрою відповідати на такі запитання.

– Можете заховати піґулки, тільки недалеко. Це був жарт. Ви не наслідили…

Нік повільно відвів мікрофон трубки вбік і матюкнувся.

– Правильно, – сказав знайомий голос незнайомої людини. – Ви вмієте знімати напруження! А тепер візьміть ручку й папір.

Дві хвилини Нік писав під диктування маршрут завтрашньої поїздки, адресу нового об’єкта їхньої уваги.

– Повторіть усе! – попросив співрозмовник.

Нік повторив.

– Тепер слухайте далі. До будинку вам не пробратися – там огорожа під відеооглядом і з охороною. По дорозі купите в будь-якому магазині кілограмів чотири замороженої риби і перекинете її за огорожу. Після цього повертайтеся в Ойскірхен.

– І це все? – здивувався Нік.

– Так.

– Але ви ж сказали, що туди їхати чотири години!

– Так, – спокійно підтвердив співрозмовник. – І доведеться ще кілька разів туди їздити, так що заздалегідь налаштуйтеся на далеку дорогу! Ага, пора закінчувати, ваш дружок повертається!