Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

З темряви за спиною в перехожого зринули троє. Чоловік із портфелем не встиг навіть озирнутися; його вдарили по голові, він упав. Покотилася шапка, її відразу підхопили.

Іван вчепився Сашці в руку. Троє повалили четвертого, але не квапилися втікати зі здобиччю: вони били його, копали ногами в живіт, в обличчя, топтали…

Здавалося, лопнуло скло. Ніби вдарило в обличчя безліччю скалок. Сашка вирвалася із судомних обіймів Конєва.

— Стій! Стояти, гади!

Вона пригадала слова Портнова, але нічого не змогла вдіяти. Ненависть до тварюк, які били зараз беззахисного, була сильніша за будь-які перестороги.

Вони залишили жертву й озирнулися. Побачили дівча, що бігло до них, здивувалися, один, здається, навіть розтяг рота в посмішці…

На білий сніг, що іскрився синім під світлом далеких ліхтарів, тоненькою цівкою бризнула кров. І відразу — потоком, фонтаном. Розмазалися перед очима зірки в дірах хмар; різонув мороз, як наждаковий папір. Сашка побачила себе: сиділа в заметі, поруч лежали нерухомо троє, четвертий хрипів і повз геть, до дороги.

Дуже боліли руки. Долоні. Обидві. Сашка глянула на них — вказівні пальці вкривала липка плівочка крові, ніби темні напальники.

Вона озирнулася, когось шукаючи. Тут щойно хтось був. Тиша, темрява, прокотилося авто, не зупинилось…

Сашка опустила руки в сніг.

Поруч, у переході, був телефон-автомат. «Швидку» викликають безкоштовно. Нуль-три.

* * *

Вранці мама, збираючись на роботу, наспівувала й різала хліб. Сашка вийшла зі своєї кімнати, слова рвалися з неї, підступали до горла.

«Мамо, — хотіла вона сказати, — не відпускай мене в Торпу. Я не поїду туди. Вони щось роблять зі мною, я не знаю що. Я не можу туди їхати, я боюся!»

— Доброго ранку, Сашхен. — Мама посміхнулася й заклала за вухо пасмо, що впало на очі. — Яєшню будеш? Із ковбаскою?

Сашка побачила її обличчя, м’яко підсвічене ранковим сонцем. Мама була жива, здорова й щаслива. За стіною шуміла вода — Валентин приймав душ.

— Угу, — промукала Сашка, не розмикаючи губів.

Повернулася до себе в кімнату, зачинила двері. Упала навколішки. Її знудило. Невимовлені слова розкотилися по кімнаті золотими, забрудненими слизом монетами.

* * *

— Дівчино! Вставайте!

— Що?

Темрява. Погойдування вагона.

— Дівчино, Торпа за п’ятнадцять хвилин! Вставайте, у вас квиток до Торпи!

Спали люди під курними залізничними ковдрами. Вікна запітніли, подекуди вкрилися памороззю. Обабіч вагона пропливав сніг, десь на столі дзенькала ложка в порожній склянці.

— Я хочу, щоб це був сон, — пробурмотіла Сашка.

Але нічого не змінилося.

Частина друга

Наприкінці квітня затяжна холодна весна раптом змінилася майже літнім теплом. Одного ранку, о пів на п’яту, Сашка прокинулася з твердим бажанням помити вікно.

Уже прокидалися птахи. Розійшлися хмари. Сашка сіла на ліжку. Звідтоді, як третій курс здав свій «перевідний» іспит і відбув на «іншу базу», у гуртожитку стало просторіше. Ліза знайшла нарешті для себе квартиру й жила тепер у місті, в завулку між Сакко і Ванцетті та вулицею Праці. Оксана перебралася до подружки з групи «Б», й Сашка — оце розкіш! — отримала в своє розпорядження цілу двадцять першу кімнату.

Вона намацала ногами капці. Подумала: «Оце капці, в них не холодно». Устала. Постояла, приміряючись до мінливого вектору тяжіння. Підійшла до вікна.

Останніми тижнями їй хотілося намалювати на склі своє відображення. Вона малювала вечорами, коли надворі було темно, а в кімнаті горіло світло. Сашка малювала відображення гуашшю. Щодня виходило інакше. Ранкове світло марно силкувалося пробитися крізь її малюнок; гуаш була непрозора й лягала грубим шаром.

«Треба набрати води, — подумала Сашка. — Вікна миють водою».

Вона підійшла до дверей. Отвори мали кепську звичку вислизати, як маринований гриб з-під виделки. Тому Сашка спершу намацала двері руками, відзначила перешкоду праворуч і ліворуч, а тільки потім вийшла.

Тьмяно поблискував лінолеум. Далеке вікно відбивалося в стіні, вкритій олійною фарбою. «Як гарно», — подумала Сашка.

І пішла коридором, про всяк випадок ведучи рукою по стіні.

Бляшане відро стояло, де звичайно — під раковиною. Сашка набрала води в трилітрову банку, перелила у відро. І знову. І ще раз. Дев’ять літрів води. Взяла відро за тонку ручку й понесла в кімнату.

Двері за час її відсутності встигли відповзти на півметра. Сашка вдарилася лобом об одвірок і трішки розхлюпала воду. «Нічого. Тепер я пройду».

Ганчірки — уривки старих наволочок — були заховані в щілину за батареєю. Опалення вимкнули два тижні тому. Сашка обірвала паперові стрічки, витягла зі щілин жовтий поролон, намочила ганчірку і, гублячи краплі, провела по гуашевому малюнку: згори донизу й ліворуч-праворуч. У її намальованого відображення були чомусь блакитні очі.

Очі. Треба бачити. Останнім часом вона могла думати тільки про те, що видно очима. Рядки в підручнику теж було видно. Сашка читала, намагаючись не ворушити губами, і сторінки під її поглядом змінювали колір. Червоне повзло від корінця, заливало сторінку немовби соком журавлини, а потому сторінка поволі блякла, робилася жовтою і далі — смарагдовою. Читаючи, Сашка не думала зовсім.

Гуаш розмазувалася. Сашка водила рукою з боку в бік, іноді опускала ганчірку у відро, але не викручувала.

Її тіло здавалося розслабленим, розмитим, як ця фарба. Начебто вона, Сашка, — калюжка гарячого воску. Простір навколо стискався й витягувався, час обламував стрілки годинника і плутався в надрах електронного будильника. Час нікому не служив і ні перед ким не звітував. Щойно було пів на п’яту — й ось уже вісім, настав час збиратися в інститут.

Сашка кинула ганчірку у відро. Глянула на небо крізь і досі мутне скло. Відчинила раму; надворі було прохолодно й пахло бузком.

«Збиратися в інститут».

Вона перевела погляд на відчинені дверцята шафи. Шафа для одягу. Надягти одяг. Джинси… Взяти книжки. Зошити. Час на заняття. Перша пара — філософія.

Вона рухалася в загальній юрбі першокурсників, здоровкаючись, киваючи, навіть посміхаючись. «Це люди. Треба говорити». Вона всідалася на звичне місце й розгортала конспект. Вона слухала з нерухомим обличчям низки незрозумілих слів, сміялася, якщо раптом сміялись усі. Й писала щось у зошиті — записувала слово за словом.

Виходити з аудиторії завжди намагалася останньою, щоб притримати двері. Повільно. Поступово. Друга пара — вільна, нема занять. Треба йти й читати підручник.

Притримуючись рукою за стіну, вона йшла в читальний зал. Віталася зі стільцем бібліотекарки, всідалася біля вікна й розкривала текстовий модуль на тому місці, де замість закладки лежала листівка до дня народження — від мами. На листівці було намальовано вівцю з букетом дзвоників.

Сашка не випадково вибрала цю закладку. Здоровий глузд підказав їй, що її