Кейт Мосс - Гробниця

на магістраль, стало трохи легше. Мередіт відчула себе настільки комфортно, що навіть увімкнула радіо. Знайшовши станцію, що транслювала класичну музику, вона поставила її на автоматичний налаштунок і збільшила звук.

Репертуар був звично-стандартним: Бах, Моцарт, Пуччині й навіть трохи Дебюссі.

Магістраль виявилась досить прямою. Мередіт попрямувала на Каркасон, а через тридцять хвилин звернула на сільську дорогу, що йшла через Мірепуа та Ліму. У Куїзі вона повернула ліворуч на Арк. І через десять хвилин їзди звивистою дорогою скермувала праворуч. О шостій, відчуваючи радісне збудження, Мередіт уже в’їжджала до містечка, побувати в якому мріяла так довго.

Перші враження від Рен-ле-Бена видались обнадійливими. Місто виявилось набагато меншим, аніж вона думала, а головна вулиця — хоча головною її можна було назвати лише з натяжкою — вузенькою; на ній ледь могли розминутися два автомобілі. Проте все одно було в цій вулиці щось чарівливе. І навіть її цілковита безлюдність не засмутила Мередіт.

Вона проїхала повз неоковирну кам’яницю, потім — повз красивий парк обабіч дороги, на вході до якого виднілася металева табличка «JARDIN DE PAUL COURRENT», себто парк Поля Курана, а на стіні вздовж дороги був напис «LE PONT DE FER», Ферський місток. Раптом блакитне «пежо» попереду зупинилось, і Мередіт, уникаючи зіткнення, різко натиснула на гальма. «Пежо» виявилось останнім у короткій низці автомобілів. Мередіт вимкнула радіо, натиснула на кнопку, щоб опустити скло, та висунулась у вікно, щоб краще роздивитися, чому виникла затримка. Попереду, біля жовтого знака «Проїзд закрито» скупчилась невеличка група робітників.

Водій «пежо» вийшов з машини й попрямував до робітників, щось невдоволено вигукуючи. Мередіт зачекала, а коли ще двоє водіїв вибралися зі своїх авт і пішли розбиратися, вона зробила те саме. У цей час чоловік із «пежо» вже поспішав назад. Йому було за п’ятдесят, він мав сивувате волосся на скронях і трохи зайвої ваги, але вона не заважала йому жваво рухатись. Привабливий, із поставою та манерами людини, звиклої досягати свого. Його аж надто офіційний одяг упав в око Мередіт — чорна куртка, чорні брюки й краватка, до блиску начищені черевики.

Вона зиркнула на номерний знак. Він закінчувався на II. Отже, місцевий.

— Qu’est-ce que se passe,? Що там сталося? — спитала вона чоловіка, коли він із нею порівнявся.

— Дерево впало й перегородило дорогу, — різко відказав він, не звертаючи на Мередіт уваги.

Її чимало здивувало те, що він відповів їй англійською. Невже в неї такий жахливий акцент?

— А вони не сказали, скільки триватимуть роботи? — не відставала вона.

— Принаймні, півгодини, — відповів незнайомець, сідаючи в авто. — А по-місцевому «півгодини» може тривати аж до ночі або навіть до завтрашнього ранку.

Він явно кудись поспішав. Мередіт підійшла до «пежо» й поклала руку на дверцята.

— А об’їзду немає?

Цього разу чоловік нарешті зволив подивитися на неї. Сталево-сірі очі, прямий та відвертий погляд.

— Є. Назад до Куїзи, а потім через гори та Рен-ле-Шато, — відповів він. — Хвилин сорок, не менше, а скоро вже почне сутеніти. Я ліпше почекаю, бо в темряві можна заблукати. — Чоловік глянув на руку Мередіт, а потім — знову їй у вічі. — Дозвольте, будь ласка.

Мередіт почервоніла.

— Дякую за підказку, — сказала вона, відступаючи на крок від авта. — Незнайомець тим часом здав задки до тротуару, вийшов із машини й рушив головною вулицею.

— Із цим типом краще не жартувати, — пробурмотіла дівчина, сама не розуміючи, чому він так її роздратував.

Дехто з водіїв незграбно розвертався в три прийоми на вузькій вуличці та їхав у зворотному напрямі. Мередіт на якусь мить завагалася. Хоч як грубо повівся з нею той незнайомий тип, проте його порада все ж видалась їй слушною. Який сенс ризикувати? Уночі й справді можна загубитися в горах.

Натомість вона вирішила походити пішки й подивитися місто. Підігнавши свій орендований автомобіль до тротуару, вона припаркувала його біля блакитного «пежо». Мередіт не знала напевне, чи й справді її предки походили з Рен-ле-Бена чи то була звичайна випадковість, що молодика у військовій формі сфотографували саме тут, а не деінде. Утім, то були єдині зачіпки, які вона мала. Тож пошуки можна було почати вже сьогодні ввечері.

Простягнувши руку до пасажирського сидіння, вона взяла з нього сумку — її лякала сама думка про те, що хтось може поцупити її переносний комп’ютер, — а потім перевірила, чи замкнений багажник, у якому лежала її велика дорожня сумка. Замкнувши авто, Мередіт піднялася сходами до будівлі кліматично-термального курорту.

На дверях висіло написане від руки оголошення, що заклад зачинено на зиму: з першого жовтня до тридцятого квітня. Мередіт отетеріло витріщилась на аркуш. Вона не сумнівалася, що курорт працюватиме цілорічно. Слід було їй заздалегідь зателефонувати!

Засунувши руки в кишені, Мередіт трохи постояла біля входу. Вікна були темні, а будівля порожня. Так, вона приїхала сюди переважно для того, щоб знайти хоч якісь сліди Ліллі Дебюссі, але на цю установу теж покладалися чималі надії. Тут могли лишитися старі записи, фотографії кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого сторіч, коли Рен-ле-Бен був одним із найпрестижніших курортів у цих краях…

І ось виявляється, що якби в цій водолікарні й були якісь відомості про Ліллі, котра приїздила сюди поправити здоров’я влітку 1900 року, або ж про молодого чоловіка у військовій формі, то все одно Мередіт не судилося до них добутись.

Можна було переконати якогось чиновника з мерії впустити її в приміщення, але вона на це майже не сподівалася. Невдоволена собою через те, що не до кінця все продумала, Мередіт відвернулась і вийшла на вулицю.

Праворуч від курортних споруд тягнулась алея Бен де ля Рен. Загортаючись у куртку від дужого вітру, який щойно здійнявся, Мередіт пройшла цією алеєю аж до берега річки повз великий плавальний басейн, із якого випустили воду. У безлюдному солярії панувала атмосфера запустіння й занедбаності. Надбиті блакитні кахлі, луска облізлої рожевої фарби, поламані пластикові крісла. Важко було повірити, ідо басейном узагалі користувалися.

Мередіт рушила далі. Берег ріки теж був пустинним, без будь-яких ознак людської присутності. Як після пікніка старшокласників, коли на галявині залишається сміття та сліди від автомобілів. Уздовж стежини стояли металеві лавки — погнуті й де-не-де поламані. Їхній вигляд навіював смуток і пригніченість. Неподалік виднілася поіржавіла похила альтанка у формі корони. Усередині неї була дерев’яна лавиця. Альтанка мала такий вигляд, ніби до неї вже роками ніхто не навідувався. Мередіт зиркнула вгору й помітила на ній кілька металевих гачків, на які, вочевидь, чіплялося щось на кшталт навісу від сонця.

Підкорюючись звичці, жінка машинально