Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

в глибину твого серця. А тут я бачу багато віконечок до серця, повного картинами інших модних художників.

Він підійшов до мене і взяв одну з нових абстракцій, яку я зробила вдома.

— Тут ви кажете дещо про Ніколсона[17] чи Пасмора.[18] Не про себе. Використовуєте фотоапарат. Як зорова омана — фотографія, яка пішла не своїм шляхом, — так само й малювання в чужому стилі. Тут ви фотографуєте. І все.

— Я ніколи не навчуся, — зітхнула я.

— А треба розучитися, — сказав він. — Учитися ви майже закінчили. А решта — шанс, удача. Ні, дещо більше, ніж удача. Мужність. Терпіння.

Ми вели бесіду не одну годину. Він говорив, я слухала.

То було наче сонце і вітер. Вони здули все павутиння. Освітили все. Зараз я записую його слова, і це видається таким очевидним. Але в тому, як він говорив про мистецтво, було щось таке. Він — єдина людина серед тих, кого я знаю, яка говорить про мистецтво як є. Якби колись він повівся інакше, то це було б якесь блюзнірство.

І до того ж той факт, що він справді гарний художник і я знаю, що колись він стане відомим, — це впливає на мене сильніше, ніж мало би впливати. Не тільки те, ким він є, а й ким він буде.

Пам’ятаю, що пізніше він сказав (знову професор Гіґґінс):

— У кожному разі, у вас шансів і мізерних немає. Ви занадто красива. Вам личитиме мистецтво любові, а не любов до мистецтва.

— Піду на ставки на Гіт і втоплюся, — озвалася я. — Треба не одружуватись. Або пережити нещасливе кохання. Видалити яєчники. Ну щось таке.

І він, примружившись, якось по-своєму, пустотливо на мене поглянув. Ішлося не зовсім про це. Він злякався, дещо кумедно, як маленький хлопчик, злякався. Немовби він сказав щось таке, чого не слід було б, щоб подивитися на мою реакцію. І раптом він здався значно за мене молодшим.

Іноді він якось незбагненно здається молодшим. Можливо, це тому, що він змусив мене подивитися на себе й усвідомити, що мої переконання — старі й зашкарублі. Ті, хто навчає, напихають тебе старими думками, уявленнями, способами мислення і дії. Немовби рослини шар за шаром присипають старою землею; не диво, що бідолашні після такого рідко бувають свіжими й зеленими.

А от Дж. П. такий. Я довго не розуміла, що то і є ота свіжість і зелень. А тепер розумію.

24 жовтня

Знову поганий день. Я подбала про те, щоб Калібана він також не порадував. Іноді він так мене дратує, що я можу на нього накричати. Річ не в його вигляді, хоча вигляд у нього не дуже. Він весь час такий респектабельний, завжди стрілки на штанах, чисті сорочки. Я абсолютно переконана, що він був би щасливіший, коли б носив крохмальні комірці. Такий старомодний, що далі нікуди. І він стоїть і стоїть. Він — найжахливіший стояльник з усіх, кого я бачила. І весь час у нього на обличчі написано якесь таке «вибачте, будь ласка», і я тільки зараз починаю розуміти, що насправді така фізіономія в нього означає задоволення. Абсолютне щастя від того, що я в його владі, що він може хоч цілий день на мене витріщатись. Йому все одно, що я кажу, як почуваюся, — мої почуття для нього нічого не важать, — для нього головний той факт, що я в його руках.

Я можу кричати на нього, лаяти його цілий день, а йому байдуже. Йому потрібна власне я — моя зовнішність, а не мої емоції, чи душа, чи навіть тіло. Нічого людського.

Він — колекціонер. Оце в ньому міцно сидить.

Найдужче мене дратує в ньому те, як він говорить. Кліше на кліше їде, кліше поганяє, і все якесь застаріле, наче він усе життя прожив із людьми за п’ятдесят. Сьогодні в обід він мені сказав: «Я зайшов поцікавитися щодо тих платівок, які ти вказала у списку замовлень». А я йому: «А чому не “Я хочу спитати про платівки, які ти замовляла?”»

Він не заперечував: «Я знаю, моя англійська не зовсім правильна, але я намагаюся зробити її правильною». Я промовчала. У цьому весь він. Йому треба бути правильним, робити все, що було «правильним» і «пристойним» іще до того, як я і він народилися.

Я знаю, що це — його біда, розумію, що він — жертва жалюгідного провінційного нонконформістського світу і жалюгідного суспільного прошарку, оцього жахливого сором’язливого проміжного класу, який намагається в усьому наслідувати аристократію. Колись я думала, що клас Т і М — найгірший. Суцільний гольф, джин, бридж, машини, правильна вимова, правильні гроші, правильна школа, зневага до мистецтва (театр — це пантоміма на Різдво і «Сінна лихоманка» в репертуарі місцевого театру; Пікассо і Барток у ролі лайливих слів, якщо не йдеться про те, щоб посміятись). Так, це огидно. Але Англія Калібана — ще гірша.

Мене просто нудить від цієї сліпоти, мертвотності, застарілості, дешевих штучок і — так! — неабиякої злої заздрості у великої частини Англії.

Дж. П. каже про втечу до Парижа. Про нездатність більше дивитися на Англію. Я це дуже добре розумію. Відчуття, що Англія душить, ламає і чавить, наче паровий коток, усе свіже, зелене й оригінальне. І звідси трагічні невдачі таких людей, як Метью Сміт і Оґастес Джон,[19] — вони втекли до Парижа і відтоді жили в тіні Ґоґена й Матисса чи там іще когось — так само Дж. П. згадував, що він колись жив у тіні Брака[20] і раптом одного ранку прокинувся й зрозумів: усе, що малював п’ять років, було брехнею, бо воно робилось очима й чуттями Брака, а не його власними.

Фотографія.

Саме тому, що так мало надій в Англії, митець змушений податися до Парижа чи ще кудись за кордон. Але слід змусити себе прийняти правду: втеча в Париж — це завжди втеча вниз (це слова Дж. П.), не кажучи нічого проти Парижа; але в Англії доводиться зіткнутися з апатією середовища (це все слова і думки Дж. П.) і важким баластом англійського калібанства.

І справжніми святими є такі люди, як Мур і Сазерленд, які борються за те, щоб бути англійськими митцями в Англії. Як Констебль, Палмер і Блейк.

Ще одного разу я спитала Калібана — ми слухали джаз: «Ну як, ти врубаєшся?»