Донна Тартт - Щиголь

її звідти, перш ніж надійшов наказ усім покинути музей, — скільки часу, ти сказав, ти там лежав непритомний?

— Не пам’ятаю.

— Ну й тобі пощастило. Якби їм довелося піти й залишити її там, як сталося, певно, з деякими людьми… О, нарешті, — сказав він, коли чайник засвистів.

Коли він поставив переді мною тарілку з їжею, там не було на що дивитися — підрум’янений на вогні окраєць хліба, а на ньому пухка жовта маса. Але вона пахла приємно. Я обережно покуштував її. Це був розплавлений сир із накришеними помідорами, притрушений каєннським перцем та ще чимось, чудовий на смак.

— Пробачте, що це? — запитав я, поклавши до рота ще один шматок.

Він трохи збентежився.

— Ця страва, власне, не має назви.

— Вона смачна, — сказав я, дещо здивований із того, яким голодним я був.

Моя мати готувала такий сир на підрум’яненому хлібі, який ми іноді їли в неділю ввечері, взимку.

— Ти любиш сир? Мені треба було запитати тебе.

Я кивнув головою, мій рот був надто повний, щоб відповісти. Хоча місіс Барбур постійно напихала мене морозивом і солодощами, я мав таке враження, ніби не споживав нормальної їжі відтоді, як померла моя мати, — принаймні тієї їжі, яка була нормальною для нас: нашвидкуруч зготованої печені, омлету або напівфабрикатних макаронів із сиром, — яку я їв, сидячи на кухонних сходах і розповідаючи, як минув мій день.

Поки я їв, він сидів за столом, підперши підборіддя своїми великими білими долонями.

— Чим ти захоплюєшся? — несподівано запитав він. — Спортом?

— Перепрошую?

— Що тебе цікавить? Якісь ігри абощо?

— Ну, наприклад, відеоігри. «Доба завоювань». Або «Божевілля якудзи».

Він здався мені здивованим.

— А що ти скажеш про школу? Які твої улюблені предмети?

— Історія, думаю. Англійська мова також, — сказав я після короткої паузи. — Але англійська мова буде вельми нудною наступні п’ять тижнів — ми перестали вивчати літературу й повертаємося до граматики, тепер складаємо схеми речень.

— А яка література тобі більше до вподоби? Англійська чи американська?

— Американська. Яку ми вивчаємо тепер. Або вивчали раніше. Цього року ми також вивчаємо американську історію. Але останнім часом вона була страх нудною. Та ми вже злізли з Великої депресії, і стане набагато веселіше, коли перейдемо до Другої світової війни.

Давно я вже так не тішився розмовою. Він ставив мені багато різноманітних і цікавих питань, наприклад які художні твори я останнім часом читав і чим саме середня школа відрізняється від початкової; яка дисципліна мені дається найважче (іспанська мова), яким є мій улюблений історичний період (я точно не знав, але що завгодно, крім Юджина Дебса та історії американських профспілок, на вивчення якої ми згаяли надто багато часу) і ким я хочу бути, коли виросту (найменшого уявлення), — звичайні теми для розмов, але мені було приємно поговорити з дорослим, який цікавився мною, а не лише тим нещастям, яке мене спостигло, не витягуючи з мене інформацію й не позначаючи у свідомості ті Речі, Які Треба Сказати Дитині, Що Пережила Тяжке Потрясіння.

Ми зрештою перейшли на тему письменників, від Теренса Вайта[30] й Толкієна до Едґара По, ще одного з моїх улюблених письменників.

— Мій батько казав, що По — письменник пересічний. Що це, мовляв, Вінсент Прайс[31] американської літератури. Але я вважаю таку оцінку несправедливою.

— Атож, вона несправедлива, — серйозним голосом сказав Гобі, наливаючи собі філіжанку чаю. — Навіть якщо не любиш По, то не варто забувати: це він винайшов детективний жанр у літературі. І наукову фантастику. Загалом, він винайшов велику частину двадцятого століття. Власне кажучи, я тепер не в такому захваті від нього, в якому був малим хлопцем, але навіть якщо він тобі не подобається, то не можна просто записати його в диваки.

— Мій батько так і робив. Він мав звичай ходити по кімнаті й декламувати ідіотським голосом «Аннабель Лі»[32], аби розлютити мене, бо знав, що мені подобається цей вірш.

— То твій батько — письменник?

— Ні. — Не знаю, звідки він це взяв. — Він актор. Або ним був.

Ще до того як я народився, він зіграв кілька випадкових ролей у телесеріалах, головні ролі йому ніколи не діставалися, він був або розбещеним гультяєм, або нечесним бізнес-парнером, якого в кінці фільму вбивали.

— Я щось міг чути про нього?

— Ні. Тепер він працює в офісі. Тобто працював.

— І що ж він робить тепер? — запитав Гобі.

Він надів перстень на мізинець і раз у раз крутив його великим і вказівним пальцем другої руки, ніби хотів переконатися, що він досі там.

— Хто знає? Він покинув нас.

На мій подив, він засміявся.

— Вам на радість, чи не так?

— Не знаю, — сказав я, стенувши плечима. — Іноді мені з ним було цікаво. Ми дивилися спортивні передачі та поліційні бойовики, й він розповідав мені, як вони домагалися спеціальних ефектів, із кров’ю й таким іншим. Але я навіть не знаю. Іноді він був п’яний, коли приїздив забрати мене до школи. Я про це не говорив ані з психіатром Дейвом, ані з місіс Свонсон, ані з кимось іншим. Я боявся розповісти про це матері, але хтось із інших матерів її повідомив. А потім… — це була довга історія, я в ній трохи заплутався й хотів закінчити її якнайшвидше, — він зламав руку в барі, зчинив бійку з кимось, у тому барі, він любив ходити туди щодня, але ми нічого про це не знали, бо він казав, що працює до пізнього часу, він мав там багато друзів, яких ми не знали, й вони надсилали йому поштівки, коли відпочивали в таких місцях, як Вірґінські острови абощо, на нашу домашню адресу, й моя мати спробувала переконати його, щоб він пішов до «Анонімних алкоголіків», але він не захотів. А то, бувало, консьєржі збиралися під нашими дверима й починали галасувати, аби він знав, що вони тут, і тримав себе в руках.

— Тримав себе в руках?

— Атож, бо здебільшого мав звичку галасувати саме він. Розумієте, — я відчув, що наговорив зайвого, — він міг здійняти галас із будь-якої причини. Ну, наприклад, тоді, коли йому доводилося залишитися зі мною, бо мама мусила працювати. Він завжди був у поганому настрої. Я не повинен був озиватися до нього, коли він дивився новини або спорт, таке було правило. Тобто я хочу сказати… — Я зніяковіло замовк, бо відчув, що загнав себе в кут. — Хай там як, а все це було давно.

Він відкинувся на стільці й подивився на мене: великий, стриманий чоловік,