Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

скорочені за апеляцією до 2016-го, а потім до 2014-го. Але, звичайно, Путін усе одно мав кілька трюків про запас.

Три роки по тому Путін здивував усіх, зокрема самого Ходорковського, оголосивши, що звільнить його, а потім і зробив це 20 грудня 2013 року. Схоже, що це відбулося завдяки поєднанню двох чинників. З одного боку, це був тиск Німеччини — Ходорковський потім подякував колишньому міністрові зовнішніх справ цієї країни Гансу-Дітріху Ґеншеру за допомогу у звільненні. З другого ж, у Путіна було бажання «підчистити хвости» перед початком Зимових Олімпійських ігор у Сочі в лютому 2014-го. Ходорковський привертав до себе забагато уваги, адже організація «Емнесті Інтернешнл» проголосила його в’язнем сумління й доля цієї людини могла стати привабливим об’єктом для журналістів з усього світу. Для Путіна це була також можливість зіграти улюблену роль «доброго царя», проявивши милосердя до поваленого ворога, і шанс отримати щось в обмін за невелику ціну його звільнення на одинадцять місяців раніше. Це також дозволяло уникнути проблеми початку третього судового процесу, у якому, щоб виправдати подальше тримання Ходорковського за ґратами, мали фігурувати злочини, не менші за вбивство.

Щойно його звільнили, Ходорковський того ж дня виїхав до Німеччини, щоб відвідати свою хвору матір. У перші дні після звільнення він тримався доволі стримано, але невдовзі почав знову виступати проти путінського режиму й відновив роботу свого фонду «Відкрита Росія».

Це ще не епілог історії Ходорковського. Як і дуже багато російських історій, вона просто не може писатися далі, поки Путін при владі. Що ж до амбіцій Ходорковського, то під час нашої зустрічі незабаром після його звільнення він сказав мені тихо, але впевнено: «На місці Путіна я б мене не випускав».

7

З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я

Можна скласти дуже довгий перелік речей, у реальність яких за мого життя ніколи б не повірив мій дідусь — затятий радянський комуніст. Причому мій титул чемпіона світу з шахів не входить навіть до першої десятки. Виступ перед поважною аудиторією на Мангеттені з промовою про важливість «американських цінностей» капіталізму та свободи стояв би в цьому переліку доволі високо. Як і те, що після прочитаної у Вайомінґу лекції про загрозу путінської Росії я надіну на голову позиченого ковбойського капелюха.

Проте під першим номером, мабуть, була б подія, що сталася 17 серпня 2012 року біля московського суду. Навіть не в самому приміщенні суду, а під його стінами. У той день мене заарештувала й побила поліція. Це сталося під час протесту проти засудження «Пуссі Райот» — трьох членів дівчачої панк-групи, яких звинувачували в проведенні антипутінської акції в одній із московських церков та зйомках цієї акції на відео. Процес над ними відбувався в тому самому Хамовницькому суді, де двома роками раніше судили Михайла Ходорковського. Не маючи змоги пробитися крізь натовп усередину, я стояв на тротуарі збоку від входу, спокійно спілкуючись із кількома журналістами, коли раптом налетіла поліція й буквально винесла мене звідти.

За законом, хоча б теоретично, поліція повинна повідомити вам причину арешту. Проте є безліч свідків та навіть відеозаписів мого затримання, які показують, що такого повідомлення не було. Натомість на відео добре видно, як мене несуть догори дриґом, а я кричу: «У чому мене звинувачують? За що мене затримують?» (Та ще кілька слів, які б мені не хотілося пояснювати моїй маленькій доньці.) Поліцейські закинули мене в автобус, що чекав неподалік, та зачинили двері. Але не замкнули їх.

Далі я зробив те, про що дуже скоро пошкодував. Я відчинив ті двері й знову почав вимагати, щоб мені пояснили, у чому мене звинувачують. Мої слова перервалися, коли я наполовину впав, наполовину був стягнутий до натовпу поліцейських ззовні. Мені заломили руки та кілька разів вдарили по голові й тілу, а потім підняли назад в автобус і запхнули вглиб. Одному голландському фотографові вдалося швидко зняти, як двоє поліцейських притиснули мене до задньої стінки автобуса: один викручував мені руку назад, а другий тиснув на горло.

Я не можу об’єктивно оцінювати події того дня, але не думаю, що неозброєний шахіст на порозі свого п’ятдесятиліття був такою вже жахливою небезпекою для цілої армії охоронців громадського порядку. На щастя, хоча мені й добряче наставили тоді синців, обійшлося без серйозних травм. Мені навіть вистачило духу посміятися, коли поліція потім заявила, що збирається висунути проти мене додаткове звинувачення за укус одного прапорщика за палець під час їхнього нападу. Отакої! Я, звісно, не вегетаріанець, хоча після того, як кілька років тому мені виповнилося п’ятдесят, і довелося зменшити споживання червоного м’яса за порадою мого лікаря. Але я можу з упевненістю сказати, що якби мені була до смаку людська плоть, як подейкують про бенгальських тигрів, то точно не кусав би нікого, нижчого за званням за генерала.

Знаючи, що всі свідки та докази світу в московському суді нічого не варті, ми з друзями відчайдушно намагалися зібрати якомога більше фото, відео й усних свідчень і максимально широко розповсюдити їх до початку суду. Ідея полягала в тому, що коли для всього світу буде повністю очевидно, що я не порушив жодних законів, уряду буде незручно висунути мені звинувачення за статтею «Участь у несанкціонованому протесті». Стояв 2012 рік, коли ще можна було уявити, що путінському уряду щось може завадити.

Без вагань визнаю, що в цій ситуації мені дуже пощастило мати відоме ім’я, яке певною мірою й стало моїм захистом. Новини підхопили історію та кадри мого арешту й побиття за лічені хвилини. Завдяки силі соціальних мереж тисячі людей допомогли мені та моїм друзям передивитися сотні фото й відео, щоб довести, що прапорщик, який збирався звинуватити мене в нападі, мав поріз на пальці ще до мого арешту. На відміну від більшості росіян, яких б’ють так само, як мене, або й ще гірше, я мав знання та засоби для розробки плану захисту.

Через тиждень, після дев’яти годин у суді, мене виправдали на превеликий подив геть усіх, зокрема й мене самого. То був, мабуть, перший випадок в історії путінської Росії, коли людину виправдали після подібних звинувачень у такий спосіб. За іронією долі у 2007 році я був одним із перших, кого звинуватили та ув’язнили згідно з новими драконівськими антипротестними законами. У своїй заяві після виправдання я дякував усім, хто висловив мені підтримку, а також просив пом’якшити покарання тим, чий приклад не давав мені опустити руки: «Цей результат демонструє силу солідарності. Це