Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

демократії та повна централізація влади в Кремлі були певним чином лише побічними ефектами приземленої основної мети, що полягала в крадіжці. Завданням атаки на «Юкос» був перерозподіл власності на користь нафтових компаній, що належали путінським наближеним. Замість старомодного соціалістичного перерозподілу тут працював принцип «Забери в багатого та віддай іще багатшому». Уся величезна країна перетворилася на пилосос для активів, у якому державна влада використовувалася для засмоктування всього до Москви, де воно ділилося між добре пов’язаними союзниками та компаніями. На потреби ж уряду виділялися ледь достатні асигнування, щоб лише тримати людей подалі від вулиць, а країну — від розпаду на частини. Зате в бюджеті завжди вистачало грошей на пропаганду й сили внутрішньої безпеки.

На тлі брутально ефективного способу пограбування й знищення «Юкоса» навіть фальшиві аукціони та шахрайські трюки з компаніями-пустишками 1990-х виглядали аматорством. А скоро путінський режим поширить свої операції з поглинання й на права пересічних громадян. Якщо в 1990-х роках російський народ пограбували, то 2000-ні показали нам те, чого ми ще ніколи не бачили.

2009 року, коли от-от мав сплисти термін ув’язнення Ходорковського, російські прокурори висунули проти нього нові звинувачення, ще абсурдніші за попередні. По суті, його звинуватили в крадіжці всієї нафти, за несплату податків із якої його засудили вперше. Подібні справи пояснюють, чому росіяни та інші народи, що живуть під тоталітарними режимами, не вважають твори Гоголя, Кафки й Булгакова фантастикою чи навіть сюрреалізмом. Держава не зобов’язана бути логічною чи розважливою, вона лише зобов’язана досягати своєї мети. Диктаторські режими відчувають викривлену потребу виконувати протокол, проводити вибори та суди, навіть якщо результати відомі заздалегідь. Вільний же світ часто винагороджує цей фарс готовністю відкласти висловлення недовіри. Росія робить вигляд, що має вибори та систему правосуддя; вільний світ робить вигляд, що вірить цьому, періодично висловлюючи своє символічне занепокоєння, указуючи на невідповідності й намагаючись присоромити безсоромних.

Диктатори сприймають усі ці фонові шуми як ритуальне умиротворення, чим вони і є, та продовжують уперто робити свою справу. Майстер гострого слова й дослідник тоталітарного складу розуму, польський письменник Станіслав Єжи Лєц сказав про це так: «Якщо канібал користується ножем та виделкою — це прогрес?»

Вирок нового суду в листопаді 2010 року дав Ходорковському можливість виступити з яскравим останнім словом щодо нинішнього стану та майбутнього Росії. Воно саме стало звинуваченням, важливим документом для того часу і для історії. Я процитую тут лише кілька уривків цього виступу, але дуже раджу вам знайти та прочитати документ повністю: «Мені соромно за свою державу. Я думаю, ми всі чудово розуміємо — значення нашого процесу виходить далеко за межі наших із Платоном доль, та навіть доль усі тих, хто безвинно постраждав у ході масштабної розправи над “Юкосом”, тих, кого я виявився не в змозі захистити, але про кого я не забуваю, пам’ятаю щодня.

Спитаймо себе: що сьогодні думає підприємець, висококласний організатор виробництва, просто освічена, творча людина, дивлячись на наш процес та вважаючи абсолютно передбачуваним його результат?

Очевидний висновок мислячої людини страшний своєю простотою: силова бюрократія може все. Права приватної власності немає. Прав у людини за зіткнення із “системою” взагалі немає.

Будучи навіть закріпленими в законі, права не захищаються судом. Адже суд або теж боїться, або є частиною “системи”. Чи варто дивуватися, що мислячі люди не прагнуть до самореалізації тут, у Росії?..

Надія — головний рушій великих реформ та перетворень, вона є запорукою їхнього успіху. Якщо вона погасне, якщо зміниться глухим розчаруванням, хто та що зможе вивести нашу Росію з нового застою?

Я не перебільшу, якщо скажу, що за результатом цього процесу слідкують мільйони очей по всій країні, по всьому світу.

Слідкують із надією, що Росія все ж таки стане країною свободи та закону, де закон буде вищий за чиновника.

Де підтримка опозиційних партій перестане бути приводом для репресій.

Де спецслужби захищатимуть народ і закон, а не бюрократію від народу та закону.

Де права людини не будуть більше залежати від настрою царя. Доброго чи злого.

Де, навпаки, влада буде справді залежати від громадян, а суд — лише від права та від Бога. Якщо хочете, називайте це сумлінням.

Я вірю, так буде.

Я зовсім не ідеальна людина, але я людина ідеї. Мені, як і будь-кому, важко жити у в’язниці й не хочеться тут померти.

Але якщо доведеться, у мене не буде вагань. Моя віра варта мого життя. Думаю, я це довів...

Ваша честь, я готовий зрозуміти, що вам дуже непросто, можливо, навіть страшно, і я бажаю вам мужності.

Усі розуміють, що ваш вирок у цій справі — яким би він не був — стане частиною історії Росії. Більше того, він формуватиме її для майбутніх поколінь. Усі імена залишаться в історії — і обвинувачів, і суддів — так само, як вони залишилися в історії після сумновідомих радянських процесів». [51]

Слова та мрії видатної людини незалежно від її минулих гріхів чи майбутніх справ. Через п’ять тижнів суддя подовжив терміни покарання Ходорковського та Лебедєва до 2017 року, що пізніше були