Саллі Грін - Напівдикий

вузесенький тунель, продовбаний просто в горі. Годі зрозуміти, наскільки він глибокий, бо далі, ніж за якийсь метр, там анічогісінько не видно. Лісистий схил гори нависає над озером. Там немає стежок, ніхто не вигулює собак і взагалі — там нікого немає. Це не Англія, це Норвегія. Богом забута частина Норвегії.

Ми з Габріелем наближаємося до входу: перший етап нашого проникнення. Габріель трансформувався у Перс і має на собі її одяг. Він виглядає точнісінько так, як вона, ходить як вона, говорить як вона й дивиться як вона — з-під лоба. Я майже впевнений, що він от-от плюне на мене для більшої переконливості.

Згідно з нашим планом ми з Габріелем маємо першими проникнути в бункер. Я скажу Меркурії, що привів їй від Провідниці дівчину, Перс, і поки я тут, хотів би побачити Анналізу, щоб переконатися в тому, що вона й досі жива. Меркурія відведе мене до Анналізи, а Габріель вислизне геть, щоб впустити всіх інших. Потім Несбіт разом із Габріелем несподівано нападуть на Меркурію і напоять її сонним зіллям, яке виготовила Ван. Сподіваємося, що їм обом вистачить на це сил, якщо вони зможуть непомітно підкрастися і якщо відьма нічого не запідозрить. Поки Меркурія буде непритомна, Ван зможе дати їй переконливе зілля.

Зруйнувати наш план може багато чого, і якщо Меркурія занюхає бодай якийсь підступ, нам буде біда, тож ми домовилися, що в такому випадку облишимо спроби врятувати Анналізу й намагатимемось насамперед порятувати самих себе. Як сказав Несбіт: ми все одно їй не допоможемо, якщо будемо мертві.

Заходимо у тунель. Повітря затхле і ще холодніше, ніж назовні. Вмикаю ліхтарик, і ми поволі й обережно просуваємося далі. Стіни кам’яні й нерівні, підлога теж, і таке відчуття, ніби ми потрапляємо в пастку: тунель дедалі вужчає, і ось ми вже не можемо нормально йти пліч-о-пліч.

Попереду видно двері, навіть двоє дверей. Спочатку брама з металевими ґратами, а відразу за нею — масивні дерев’яні двері з чорними металевими виступами.

Тягну до себе браму, але вона на замку. Світло ліхтарика немовби потьмяніло, а тиша довкола нас загусла.

Просуваю руку крізь ґрати і щосили грюкаю в двері спочатку долонею, тоді кулаком, але звуку майже не чутно. Гупаю ще дужче, основою ліхтарика. Навіть цей звук губиться десь у тунелі, і хтозна, чи Меркурія взагалі може нас чути. Хоч, можливо, вона нюхом відчує, що ми тут. Не відомо ж, якими чарами вона захищає своє житло.

Я гупаю знову і кричу:

— Меркуріє! Маєш гостей.

Ми чекаємо.

Я вже готовий гупати знову, та раптом мені здається, ніби я щось почув, і Габріель також нахиляється вперед, мовби і йому щось почулося. Це скрип засува, що шкрябає по заіржавілому металу. Точніше жалібно скрегоче, а тоді замовкає. Ще один засув, шкрябання по металу, а тоді… тиша. Дерев’яні двері поволі відчиняються, і в цю мить я занюхую щось незвичне, щось пікантне. Зиркаю на Габріеля, і він швидко киває на підтвердження того, що також чує цей запах, і що це якимось чином пов’язане з відмиканням дверей. Для цього не потрібні ключі або пароль, а тільки щось із таким пікантним пряним запахом!

Двері відчиняються в пітьму. Але я знаю, що там Меркурія, бо температура повітря миттєво падає.

Підношу вгору ліхтарик і бачу її. Та сама страхітлива постать, яку я пам’ятаю: висока й сіра, неначе викривлена й заіржавіла металева паля. Волосся, що нагадує клубок сталевої вовни, зібране на потилиці. Очі, в яких спалахують блискавки.

Вона скеровує в мій бік потужний порив крижаного повітря. На волоссі й у моїх ніздрях з’являються бурульки. Мушу заплющити очі й відвернутися від неї. Моя спина німіє від холоду, вітер такий сильний, що я похилився і хапаюся, щоб не впасти, за стіни тунелю, намагаючись захистити Габріеля своїм тілом.

Аж раптом вітер вщухає, так само зненацька, як і зірвався. Я випростуюся й повертаюся до відьми.

— Меркуріє! — кажу замість привітання і починаю шкодувати, що не продумав, як продовжувати розмову.

— Натане! Яка несподіванка. Бачу, у тебе нова приятелька.

— Це не приятелька. Це Перс. Провідниця збиралася привести її тобі в учениці, я так думаю, але… Провідниця мертва.

Меркурія нічого не каже, але її очі спалахують.

— Її вбили Ловці. Я там був. І врятувався разом із Перс.

— А чому ти прийшов сюди? Хотів, щоб услід за тобою в мою домівку приперлися Ловці… знову?

— Ні. За мною ніхто не йшов слідом. Це було тиждень тому.

— Тиждень. Рік. Вони все одно йтимуть твоїми слідами.

— Я від них вислизнув.

Меркурія кривить губи.

— А як ти мене знайшов?

— Це не має значення, — знаю, що вона не повірить мені, якщо я їй повідомлю, що про це мені сказала Провідниця. — Головне, що я тут.

— А чому ти тут? Я ж наказала тобі вбити Маркуса і принести мені його серце. Та щось я його не бачу.

— Я хотів поговорити з тобою про це. У нас не було часу обговорити твою пропозицію, коли з усіх боків стріляли Ловці.

— А це не підлягає обговоренню.

— Ти ж ділова жінка, Меркуріє. Усе підлягає обговоренню.

— Тільки не це.

— Спочатку ти хотіла, щоб я вбив Маркуса, а ти в подяку дала б мені три дари, але перед тим, як я подався красти Феїрборн, ми домовилися, що я натомість рік попрацюю на тебе.

Меркурія глузливо шкіриться.

— То ти хочеш тепер запропонувати мені її?

— Ні. Я хочу запропонувати тобі Перс в обмін на Анналізу.

Меркурія пильно дивиться на Габріеля і врешті-решт каже:

— Вона і так мала прибути до мене. Я її забираю, — відмикає висячий замок шпилькою для волосся, хапає Габріеля за плече, затягує його всередину й починає замикати браму. — А з тобою і з твоїм батьком ми розберемося окремо.

— Але!.. — хапаю рукою браму.

— Немає про що говорити. Повертайся, коли матимеш Маркусову голову або серце.

Це, мабуть, чи не найгірша з можливих, хоча й цілком сподівана відповідь.

— Я мушу побачити Анналізу, — вигукую, вчепившись за браму.

— Ні, не мусиш, — заперечує Меркурія.

— Мушу! Бо як мені знати, чи вона ще жива? Я навіть не знаю, де вона… Мені тільки відомо, що ти залишила її Ловцям… Я виконаю твоє прохання, Меркуріє. Виконаю, якщо зможу. Але повинен знати, що Анналіза жива. Повинен спершу її побачити.

Меркурія вагається. Вона ще не замкнула замок остаточно. Замислилася. А це вже щось.

— Я ризикував своїм життям, щоб сюди прийти, Меркуріє. Ти запросто можеш мене вбити. А