Еміль Золя - Черево Парижа

приносити до ковбасної новини з вулиці Пірует. У холодні дні вона заходила до крамниці, зморщена, зіщулена від морозу і клала свої посинілі руки на мельхіорову грілку, щоб відійшли змерзлі пальці. Нічого не купуючи, язиката панна стояла біля прилавка, повторюючи тоненьким голоском:

— Аякже, і вчора там був; просто не вилазить від них... Нормандка на сходах назвала його «мій миленький» .

Мадмуазель Саже трошки прибріхувала, щоб довше побути втеплі. Другого дня, після того як їй здалося, наче Флоран вийшов з кімнати Клер, вона прилетіла до

Лізи й добрих півгодини розписувала їй цю історію. Який, сором! Тепер їх двоюрідний брат переходить з одної постелі на іншу.

— Я сама бачила,— розпиналася стара.— Коли Нормандка йому надокучить, він навшпиньках переходить до блондинки. Вчора, вийшовши від неї, ваш братік, мабуть, хотів повернутися до товстої брюнетки, та помітив мене — і кинувся навтіки. Цілісіньку ніч я тільки й чую, як риплять двері, просто кінця немає... А стара Мегюден спить собі в комірчині між кімнатами дочок!

Ліза презирливо кривилась; вона говорила мало, тільки своєю мовчанкою заохочуючи Саже плескати далі. Та зате ковбасниця уважно слухала. Коли стара діва починала розписувати надто брудні подробиці, мадам Кеню мурмотіла:

— Ні, ні, будь ласка, без цього. І існують же на світі такі жінки!

На це мадмуазель Саже відповідала їй, що не всі ж такі чесні, як мадам Кеню. Далі стара вдавала, що вона дуже поблажлива до Флорана. Відомо ж, що чоловіки бігають за кожною спідницею; до того ж, він, мабуть, і нежонатий? І, ніби між іншим, вона ставила інші запитання. Та Ліза ніколи не гудила Флорана; вона тільки знизувала плечима й закушувала губу. А коли мадмуазель Саже виходила, то з огидою поглядала на покришку грілки, де на блискучому металі залишалися каламутні плями від маленьких рук старої.

— Огюстіно! — гукала хазяйка.— Принесіть ганчірку витерти грілку. Це бридко!

Відтоді суперництво між красунею Лізою та красунею Нормандкою стало жахливим. Красуня Нормандка була переконана, що відбила у свого ворога полюбовника; а ковбасниця аж сатаніла від злості на цю негідницю, що, нарешті, знеславить їх, перетягши до себе тихоню Флорана. Кожна вносила в цю боротьбу свій темперамент. Одна набирала спокійного і презирливого вигляду гідної дами, що підбирає свої спідниці, щоб не торкнутися болота; друга, нахабніша, реготала зухвалим сміхом, навмисне займаючи всю широчінь тротуару, як бретер, що шукає зачіпки для дуелі . Їхні зустрічі вдень притягали увагу рибного ряду. Красуня Нормандка, побачивши Лізу на порозі ковбасної, робила так, щоб тільки пройти повз неї і зачепити її своїм фартухом. Тоді їхні погляди перехрещувались, гостро й блискавично швидко, мов крицеві леза шпаг. Красуня Ліза, з свого боку, приходячи до рибного ряду, з огидою кривилась, наближаючись до прилавка старшої Мегюден; вона купувала велику рибину, палтуса або лосося в сусідньої торговки, викладаючи гроші на мармур, бо помітила, що це зачіпає Нормандку,— та переставала реготати. Якщо вірити словам суперниць, то одна з них продавала саму тільки вонючу рибу, а друга торгувала лише гнилим м'ясом. Але головними бойовими постами були для них прилавок Нормандки в рибному павільйоні і прилавок Лізи в крамниці, звідки вони відкривали вогонь через вулицю Рамбюто. Обидві важно сиділи на своїх місцях у довгих білих фартухах, пишно причепурені та обвішані коштовностями. Бій починався з самого ранку.

— Дивіться, гладка корова уже встала!—кричала красуня Нормандка.— А шнурує себе ця бабища, мов ковбасу зав'язує! Ось як, ковбасниця наділа суботній комірець і вирядилась у своє старе поплінове плаття!

У цей же час, по той бік вулиці, красуня-ковбасниця говорила своїй продавщиці:

— Гляньте, Огюстіно, на цю тварюку, що витріщає на нас очі... Ну, і гарна ж вона стала від безпутного життя!.. Бачите, які сережки начепила? Здається, великі діамантові, правда? Просто шкода бачити самоцвіти на такій паскуді.

— Та що вони їй коштують! — підлесливо додавала Огюстіна.

Коли в кого-небудь з них з’являлась нова коштовність, то для однієї це була перемога, а друга мало не вмирала від заздрощів. Цілий ранок вони ревнували одна одну до покупців і були в поганому настрої, якщо їм здавалося, що в «тієї кобили навпроти торгівля йде краще». Потім вистежували, в кого який сніданок; кожній було відомо, що друга їсть; вони стежили навіть за перетравленням їжі у ворожому таборі. Після полудня вони сідали, одна посеред свого вареного м’яса, а друга — посеред морської риби, і виставлялися одна перед одною, ображаючи одна одну без кінця. Ця година вирішувала успіх дня. Красуня Нормандка вишивала, вишукуючи добірні тонкі взірці, що дуже дратувало Лізу.

— Краще б вона панчохи своєму синові залатала, онде бігає босий... Ач яка шляхетна панночка з червоними лапами, що смердять рибою!

Сама ковбасниця звичайно плела.

— І все вона ту саму шкарпетку плете,— казала друга.— Просто спить над роботою, бо багато їсть. Якщо її рогатий чоловік чекатиме тих шкарпеток, то ноги собі повідморожує.

До самого вечора залишались вони невблаганні, гудячи кожного відвідувача, що заходив до суперниці, і виявляли таку далекозорість, що від їхнього погляду не уникала жодна дрібниця, тоді як інші жінки щиро признавалися, що на такій відстані нічого не можуть побачити. Мадмуазель Саже була просто в захваті від пильних очей мадам Кеню, коли та одного раз розглянула подряпину на лівій щоці рибної торговки.

— Та з такими очима,— казала вона,— можна бачити крізь зачинені двері!

Вечоріло, а наслідок бою часто ще не був вирішений. Іноді одна ворожа сторона бувала переможена, але то тільки до наступного ранку, коли вона брала реванш. У кварталі закладалися: хто за красуню Лізу, а хто за красуню Нормандку.

Суперниці дійшли до того, що заборонили своїм дітям розмовляти між собою. Раніше Мюш і Поліна дуже дружили; Поліна у накрохмалених спідничках, як і належить пристойній панночці, Мюш — обдертий забіяка, завжди з лайкою на устах, дуже добре вмів гратись у візника. Коли вони гралися вдвох на широкому тротуарі проти павільйону морської риби, Поліна зображувала запряжений візочок. Та ось одного разу, коли Мюш з наївним виглядом прибіг за своєю маленькою приятелькою, красуня Ліза вигнала його з крамниці, назвавши вуличним хлопчиськом.

— Небезпечно знатися з невихованими дітьми,— сказала вона.— А в цього такі погані приклади перед очима; я завжди неспокійна, коли він грається з моєю дочкою.

Хлопцеві тоді було сім років. Мадмуазель Саже, яка була свідком цієї сцени, додала:

— А правда, правда! Цей шибеник вічно возиться з сусідськими