Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— А ще Катруся, Маруся, Віруся, Даруся...

— Дурна львівська звичка, — буркнув стрийко, — геть усе перекручувати.

Весілля відбувалося в кафе «Ватра» на 700-річчя Львова (зараз В. Чорновола).

— Давай конверта, — сказав стрийко і, вийнявши звідти десятку, поклав дві купюри по сто доларів. Я витріщив очі:

— Звар’ював — такі гроші!

— Ціхо будь. То воєнний трофей.

Я вийняв одну сотку — 1940 рік.

— Справжні?

— Ну... знаєш... я в цьому не певен. Одного разу ми підбили німецьке авто, там була валіза з долярами. Якщо навіть це й фальшивка, то погодься, що на дуже високому рівні. Простий смертний ніколи її не виявить.

— А 1940 рік тебе не бентежить? Гадаєш, вони дійсні?

— Вони вічні. Ти сумніваєшся в німецькій якості? Їх ніхто не кинеться здавати. Доляри нині спродують тільки дурні селюхиі а всі решта дбайливо зберігають. Доляр нині на чорному ринку продають по 5 крабів. Отже, ти подаруєш цілу тисячу! Не думаю, що хтось навіть з родини пожертвує більше.

Відтак вийняв авторучку, яка пам’ятала цісаря Франца-Йосифа, і вивів на конверті: «Від Олюся». За хвилю почали вітати молодих. Раптом стрийко штурхнув мене:

— Давай назад конверта.

— Що сталося? Ти передумав?

— Ні. Давай. — Я дав. Він вийняв долари з конверта, склав їх удвоє і поклав мені в руку, а конверта сховав собі до кишені. — Даси так, без конверта. Ти ж не рагуль, нє? Хай усі бачать. В Америці так прийнято — ніяких котів у мішку.

Коли дійшла наша черга, я сміливо розцілував молодих і вручив долари. Цьоця Гафійка радісно заплескала в долоні, а молодий вирішив, що одного чоломкання для такого поважного гостя замало, й обняв мене ще раз. Груди від конвертів випиналися в нього, як у Шварценеґґера, молода усміхалася так невпевнено, мовби збиралася от-от заридати від розпачу, що мене не дочекалася.

Цьоця Гафійка потягла нас за стіл і посадила поміж дівчат. Стрийко радісно блискав очима й підкручував вуса, почуваючись, наче лис у курнику — то була його стихія. Сиплячи жартами й компліментами та стежачи, аби в панянок були повні келихи й тарілки, він хутко завоював їхні симпатії і перетворився зі звичайного гостя на застільного заводіяку, звертаючи заздрісні погляди з іншого краю столу, бо найбільше реготу чулося саме з нашого вінкля[13]. На відміну від нього, я не міг торохтіти без угаву — мусив стежити за своєю поправною канадійською вимовою, вдаючи, що підшуковую слова, і пітніючи зі страху, що котрійсь дівчині раптом збреде заговорити до мене англійською. Я не міг і випити стільки, скільки мені б хотілося, щоб не втратити обачності, не розслабитися й не видати себе. Одне слово, кому забава, а кому мука. І чого я в цю авантюру втелющився?

2

Вам знайомий стан, який можна визначити словами «Я не хочу про це згадувати»? Авжеж знайомий, по очах бачу. От і я не хочу про це згадувати. Ні, не скажу, що весілля було нудним, воно не могло бути нудним вже хоча б тому, що я весь час сидів, наче на цвяхах. Мій канадійський акцент був не настільки досконалий, як цього можна було б сподіватися. Ціле щастя, що в ті часи публіка ще не була розбещена спілкуванням з діаспорою, і рідко хто знав, як то воно взагалі звучить — отой діаспорний балак.

Стрийко розслаблявся без жодних гальм, і коли я тихенько позаздрив його оптимізму, він відказав, що життя, як губка, і треба витиснути з нього всі задоволення до останньої краплі, перш ніж перетворишся на старого пердуна. Я не став йому заперечувати, вловивши в цих словах свідчення неабиякого досвіду й знання життя.

— Чого нам переживати? — шептав на вухо стрийко, обсмоктуючи рум’яне кроляче стегенце. — Якщо припреться той справжній Олько, то найбільше, що нас чекає — копняк у дупу. Але навіть на це нам сподіватися марно, бо ті двісті доларів, які ти подарував, лягли на їхні серця чуттям глибокої поваги.

— Я чомусь думаю, що саме з поваги до тих долярів вони їх можуть показати Олькові.

— Не впевнений, що юний канадієць може бути експертом у долярах 1940 року випуску. Не забивай собі баки дурницями: їж, пий, веселись.

Але спробуйте все це робити одночасно, коли до вас підсідає вуйцьо Дусько й починає розпитувати, «як там наші в Канаді», «чи бандерівці з мельниківцями вже ся помирили, чи й далі лежать на різних цвинтарях», «чому українська діаспора така безхребетна і не створила своєї мафії» і «кілько ковбаси можна купити за доляр», а поки ви намагаєтесь якнайґрунтовніше висвітлити всі ці глибокі теми, він з апетитом з’їдає таріляку оселедців з цілою грядкою помідорів і, видудливши ледь не пляшку горілки, цікавиться: «Я не дуже блідий?», хоча він такий блідий, як печений буряк. Потім вас з-за столу вихоплює цьоця Нуся й змушує крутитися в допотопному фокстроті, а при цьому її рот не замикається ані на хвилину, викидаючи фонтани слів спеціально спрепарованих під діаспорну манеру, бо вочевидь їй здається, що нормальної української мови я не розумію. Я її не збирався в цьому розчаровувати й тільки ввічливо всміхався та хитав головою, наче фарфоровий китаєць на креденсі моєї бабці.

Потім до мене сипонули дружки й повідомили, що саме на мене випав почесний вибір вкрасти наречену. Не скажу, що ця ідея мені сподобалася, і я спочатку вдав, що не розумію, чого від мене хочуть, бо в нас, у Канаді, звичаї дещо інші, але дружки запевнили, що це бажання самої молодої і навіть її матусі, котра зоддалеки підбадьорливо всміхалася й ледь чи не підморгувала. Дружки сказали, що виведуть молоду нібито до кльозету, а насправді через кухню на вулицю, де нас уже буде чекати таксі. Що мало відбуватися далі, ніхто мені не пояснював.

Я коротко переказав стрийкові сценарій, який не викликав у нього жодних заперечень.

— Головне, — сказав він, поплескуючи мене по спині, — не лови ґав. Квітка — дівка перша кляса. Я б знав, де її сховати. Давай, шуруй, а я тут усе припильную як належиться.

За кілька хвилин ми з молодою сиділи в таксі.

— Куди їдем? — запитав водій.

— Просто[14], — сказала вона й пригорнулася до мене, удаючи, що змерзла, хоча була така гаряча, як вулкан Кракатау.

— Але куди саме?