Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

або восьминога — дешеву місцеву каву, в якій нічого особливого в плані смаку, зате вона дає неповторний місцевий колорит. Ми зможемо сидіти зі Смирною на терасі, коли уже зайде сонце і небо даватиме гарячу заграву, смакувати під шампанське барабульку з хрусткими булочками і грубо порубаним сільським салатом, після вечері потягувати каву і, тримаючись за руки, вбирати в себе жар дня, що проминув.

Федір відкрив очі. За вікном сіріло. Світанок. Тумани фантазії ще тримали його у полоні, тож він потребував трохи часу, щоб повернутися до нормального сприйняття дійсності. Тихо, аби не турбувати Смирни, яка мирно спала поруч, невинна, мовби дитина, він вислизнув з-під ковдри. І всередині нього горів той самий ніжний вогник, який вони розпалили удвох зі Смирною. Їхнє зближення ніби огорнуло його захисним омофором, і всі турботи кудись поділися. Піднявся, пішов у ванну, де довго стояв під холодним душем, прислухаючись, як до нього поверталися сили.

Я дивився за психоінженерами на фіззарядці з сигаретою в зубах, коли до мене підійшов Слава — в яскравих індійських штанах афгані, у футболці з зображенням Ґанеші — волосся у нього стояло дибки спеціально змочене водою для більшої настовбурченості, а вигляд загалом був чортякуватий і навіжений. Зате тепер я знаю, який з вигляду заспаний психоінженер. Пробудивши прани ранковою розминкою, Слава попросив закурити.

— Слухай, — я раптом пройнявся до нього симпатією. — А як ти дивишся на те, щоб якось зустрітися з Віктором у місті? Заїхали б до мене, пихнули як слід. Поговорили б про судьби міра... Ви ж поважаєте натурпродукт?

— Я тільки за, — хрипким голосом, висмоктуючи з цигарки увесь її смисловий заряд у вигляді диму, озвався Слава. — Можна запросити ще Едіка, він теж це діло шанує.

— Домовилися. Може, тоді на цьому тижні? Допоможеш мені трохи в’їхати в вашу тему.

— Ача, — кидає індійським словечком Слава.

* * *

Сьогоднішній день цілком присвячений семінарові Грозовських. Ось вони — опасистий, схожий формами на кита Сергій Борисович тримає у руках крихітну порівняно з його розмірами книжку-читалку і щось вивчає, а посеред невеликого залу, заповненого людьми, біля фліпчарту стоїть його дружина Олена Борисівна, худорлява жінка, щось розвінчуючи пронизливим голосом, — таке враження складається у мене одразу, як тільки я чую її голос, бо саме цією частотою вібрацій можна лише розвінчувати, але не конструювати. Зрештою, все правильно, ми прийшли на початок сесії, і спершу, щоб збудувати щось нове, потрібно як слід пройтися по старому.

— Мы попытаемся рассказать вам о вас самих же, — каже вона. — Хоть мы и русские, и ваши враги, но все же заинтересованы в том, чтобы Украина состоялась как самостоятельное государство, поскольку отсутствие Украины на геополитической карте мира не выгодно никому, и России — в первую очередь, — верещить вона.

— Сегодня мы будем говорить о кризисе. — підхоплює Сергій Борисович. — Сейчас мы, подобно Римской империи в свое время, или подобно человеческому обществу эпохи мезолита, тоже стоим перед началом новых смутных времен, в разгаре фазового кризиса во всех отраслях. Для того, чтобы говорить о кризисе, нам для начала нужно понять те четыре краеугольных камня, на которых стоит общество, четыре базовые социосистемные процессы — познание, обучение, производство и управление. Итак, для разминки поговорим, как выглядит фазовый кризис в области познании мира...

* * *

Ми згрупувалися маленьким товариством — я, Віктор, Слава — і маємо досить тем для обговорення, щоб спільний обід став приємним і невимушеним. На десерт до першого і другого тут видають по два яблука, і від цього нудний пейзаж радянської їдальні, який не рятують навіть важкі, бурячкового наливу штори з плюшу, добирає бракуючих йому колоритів котрогось із радянських монументалістів. Уявляю новий жанр імперського мистецтва на стику баталії і натюрморту — картина захоплення зимового палацу, на якій у кожного з персонажів у руці — по червоному яблуку.

У цих яблуках криється якась містика — я бачу, як любовно Олена Борисівна тримає їх у руках. Можливо, тут, у складках часу, якраз і проявляється відлуння тіє їепохи, епохи монументальних батальних сцен і бурячкових знамен, і люди, з якими спілкуюся сьогодні цілий день, слугують певними коридорами для світла з тих давно минулих днів — часу, коли їх ідеали реалізовувалися так, як ніколи до цього, й ніколи після. Це світ Гурова — світ прийомів роботи з увагою; світ занепалих індійських текстів; світ буддійських мандал і громового звучання внутрішньої тиші у закритих наукових лабораторіях. Без висоти, яку раптом задав мені Борис Олегович, відтепер я почуватимусь недоробленим. Буду неповним як атом, якому бракує кількох орбіт електронів, щоб стати радіоактивним. Можливо, це і є справжній поступ — здобуття тієї висоти? Я дивлюся на психоіженерів, і бачу, як між ними, між Славою і Віктором, між іншими гімназистами ,гуляє густе, тягуче відчуття якоїсь вищої, похмурої досконалості. Мені раптом відкрилося, чому так мало людей справді доходять до вершини — адже дорогою тобі дійсно доведеться віддати все, якими цінними здавалися б тобі речі.

* * *

Він повернувся додому пізно. Голова гуділа від нової інформації, розум переповнювали нові ідеї, отримані під час стратегічної гри. За результатами гри скидалось на те, що в Україні на фоні максимальної апатії та розвалу державного апарату з’являлося місце для нової сили, котра могла б очолити абсолютно нові процеси модернізації країни. Ангелюк назвав цю силу «українським когнітивним блоком», Гуров — «психоінженерною партією», а ведучі — просто «новою трансценденцією».

Семінар пройшов навдивовижу плідно, а спілкування з Віктором зарядило його особливим, похмурим настроєм воїна, приреченого на смерть, однак готового що б не стало битися до кінця. Та варто йому було потрапити у квартиру, як він одразу ж став м’якнути, наче віск — тепла атмосфера присутності жінки, здається, прогріла усю квартиру. Ще в коридорі він відчув незнайомі приємні запахи — сандалових ароматичних паличок і чогось смачного, що саме допікалося у духовці.

— Привіт, сонце, — вийшла до нього Смирна, загорнута у банний рушник, з великим білим тюрбаном на голові. Вона ніжно поцілувала його в губи і від неї війнуло легким ароматом трояндової води. — Пиріг майже готовий. Ти, напевне, голодний?

Вечір при свічках. Ми удвох — ні, ми вчотирьох в нашій спальні: ми з тобою і наші тіла, ще такі недосліджені. Малюю тобі на обличчі узори червоною фарбою, веду твоїм тілом лінії до грудей і живота, аж поки не замикаю в орнамент пупок.

— Тепер візьми білу, — просиш ти, і я веду пензликом ще одну лінію, паралельну до червоної, розмальовуючи твої шию, руки, стегна.