Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Ти надто впевнений у собі.

— Це не впевненість, це факт! — підморгнув я. — Ну що, готова стати нянею-напарницею?

Тіна зітхнула, усміхнувшись сказала:

— Гаразд.

Аліса ще раз глянула на нас із Тіною, ніби зважувала, чи можна нам довірити таку відповідальну місію.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я швидко, не більше двох-трьох годин. Якщо що — дзвоніть.

— Та не переживай, — відмахнувся я. — Ми з Тіною — команда мрії!

— Ну, це ми ще подивимося… — пробурмотіла Квіточка, з підозрою дивлячись на мене.

Аліса швидко зібралася й пішла, залишивши нас утрьох.

— Ну що, няня Тіно, які в тебе пропозиції щодо дозвілля для цього юного джентльмена? — я підняв Ромчика трохи вище, і він весело замахав ручками.

— По-перше, я не няня, — відразу парирувала Тіна. — А по-друге… Хм… А що взагалі люблять п’ятимісячні діти?

Я з удаваною серйозністю постукав пальцем по підборіддю:

— Наскільки мені відомо, вони полюбляють їсти, спати й намагатися схопити все, що бачать. В нашому випадку — бороду.

Малий підтвердив мої слова, знову потягнувши мене за волосся на бороді.

— Може, просто візьмемо якісь іграшки? — нарешті запропонувала вона.

— О, ти починаєш мислити як справжня няня! — пожартував я й рушив у кімнату, щоб знайти щось цікаве для малого.

Поки я рився в коробці з іграшками, Тіна взяла Ромчика на руки. І тут сталося щось неочікуване — малий подивився на неї, округлив очі й… скривився.

— Ой-ой, здається, зараз буде буря, — попередив я.

І в цю ж мить Ромчик видав невдоволений звук, що стрімко переріс у голосний плач.

— Що таке?! — Тіна в паніці глянула на мене, ніби я мав миттєво розгадати цю дитячу таємницю.

— Ну, він явно не в захваті, що відірвався від моєї бороди, — припустив я.

— Дуже смішно! — пробурчала Квіточка, безуспішно намагаючись його заспокоїти.

— Давай, допоможу, — я підійшов, забрав малого на руки й легенько погойдав. — Ну що, друже, ти ж не хочеш, щоб тітка Тіна думала, що ти її боїшся?

Ромчик поступово затих, знову вчепився в мою бороду й важко зітхнув, наче пережив щось дуже драматичне.

Тіна склала руки на грудях і глянула на мене:

— Несправедливо. Чому ти можеш його заспокоїти, а я ні?

— Тому що я тепер офіційний експерт із догляду за дітьми. До речі, можу дати кілька уроків.

— Ой, та ну тебе! — скептично відповіла й похитала головою. — Добре, нянечко, раз ти такий розумний, то що робимо далі?

Малий трохи поворушився в мене на руках, потягнувся, широко позіхнув і вмостився зручніше. Я ще кілька хвилин чекав, поки його дихання стане рівним, а потім обережно підвівся.

— Віднесу його до ліжечка.

Квіточка лише кивнула, проводжаючи нас поглядом.

У дитячій панувала приємна напівтемрява. Я поклав малого у ліжечко і, перш ніж вийти, на мить затримався, спостерігаючи, як він мирно спав.

Коли я повернувся на кухню, Тіна вже нишпорила у шафці, щось шукаючи.

— Ну, поки він спить, можна хоча б чай випити, — промовила вона, навіть не озираючись.

— О, нарешті розумні ідеї, — усміхнувся я, присівши на табурет.

— В них тут такий великий вибір, як у справжньому чайному магазині, — здивувалася Тіна дістаючи коробки з різними сортами.

— Ну, Аліса ж мама, їй потрібно щось, що допомагає не спати ночами, — пожартував я.

— Окей, тоді беремо цей, — Квіточка простягнула мені пачку зеленого чаю з імбирем. — Він точно нас підбадьорить.

Коли чайник закипів, Тіна вправно взялася за приготування чаю, її рухи були швидкими, ніби відточеними роками.

— Тобі скільки цукру, чи без нього? — запитала вона, краєм ока зиркнувши на мене.

— Дві, — відповів я, спостерігаючи, як вона додала цукор і розмішувала ложечкою, створюючи легкий передзвін по стінках чашки.

Я не міг відірвати погляду від цієї картини. На мить здалося, що ми — справжня сім’я. Тіна — моя дружина, а Ромчик, який мирно спав у дитячій кімнаті, — наш син. У куточках губ мимоволі з’явилася усмішка.

Квіточка обережно поставила чашку переді мною.

— Смачного, — промовила вона з ледь помітною усмішкою.

— Дякую, тобі теж, — відповів я, обхопивши гарячу чашку долонями.

Ароматний пар огортав нас, створюючи особливу атмосферу затишку. І хоча це була лише мить, вона залишила в душі теплий відбиток.

Я зробив ковток чаю, даючи собі кілька секунд, щоб насолодитися його смаком, перш ніж порушити тишу:

— Ну що, визнаєш, що я чудовий нянь?

— Ха! Ти просто виграв у бородатій лотереї. Якби в мене була борода, Ромчик би теж мене полюбив!