Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 24

Отямилася я вже на лікарняному ліжку. Щось після того, як дракон віддав мені свою силу, я доволі часто тут опиняюся. Напевно таке і є життя дракона. Жах просто, і як з цим всім мені далі бути? Інколи хотілося повернутися до того життя невдахи, але в такі от моменти починаю задумуватися чи треба воно мені?

Цього разу поруч нікого не було, а медсестра повідомила мені, що Алекс чекатиме за годину у своєму кабінеті. Значить сталося щось серйозне, адже брат так просто б не хвилювався. Однак я мала ще трохи, аби все обдумати.

За весь час, що я провела тут, нападів майже не було, та й ті досить незначні. Однак цього разу все інакше. Навіть демони були більш сильними, ніж минулого разу. Невже вони справді вірять, що артефакт захований в самій Академії?

І що саме цікаве, за всі ті роки напади були рідким та доволі слабким явищем. А може це якось пов'язано з тим, що тут знаходяться одразу п'ять драконів? Це ж всі з тих, що взагалі могли бути, адже чорних драконів більше не існує.

Та мене зараз турбувало зовсім інше. Я дуже добре пам'ятала страх Адама перед реальною загрозою. Коли ми були лише вдвох проти такої кількості демонів, він навіть не міг викликати вогонь, з яким завжди з легкістю вправлявся на тренуваннях. Тепер мені стало цікаво чи не приховує таким чином хлопець свій страх?

Це ж була перша справжня реальна загроза, де ми могли б й не дочекатися допомоги. І я була готова це зробити, а він... А от хто надягнув кулон на мою шию? Навіть уявлення не маю, адже ця людина знала про його магічні властивості. Може Алекс? Ніби ні, я б точно відчула його присутність. Але хто ж це міг бути?

Питань ставало все більше, проте треба було вже йти до Алекса. Тому швидко взявши кофту, я поспішила до нього. І прийшла останньою. Та хлопці стояли, звільнивши два крісла для нас з Делією. І всі чекали, здається, саме на мене.

- Як ти себе почуваєш? - спитала подруга.

- Все чудово, дякую, - відповіла я. – Не варто хвилюватись.

- Каталіно, в тебе мало не сталося магічне вигорання. Це могло б призвести до чогось більш серйозного. Ти могла загинути там, - похитав головою брат. - Але це було неймовірно сміливо. Я радий, що ви опинилися поряд під час нападу. І Дрейк нам дуже допоміг.

А от Адам розчарував мене в цьому плані, проте я вирішила краще промовчати. Не треба іншим знати, що він і справді боїться битв. Хоча можливо я просто не так зрозуміла, і все було трохи інакше. Та краще ми потім поговоримо про це і вирішимо.

Адам ж не зводив з мене погляду, але коли зрозумів, що я буду мовчати, то, здається, навіть видихнув. Ну нічого, я ще розберусь в усьому.

- Ми тут зовсім зараз для іншого. Я маю вам дещо повідомити. На нашу Академію почастішали напад. І, наскільки ми знаємо, вони полюють на Артефакт, що за легендою захований саме тут, - як я і підозрювала, інші були в курсі цього факту. - Скажімо так, Рада згідна з такою думкою, однак ми не зможемо його знайти. Принаймні поки що, а потім вже перевеземо його в більш безпечне місце. Туди, де ніхто не знайде, - та після такого завжди є якесь "але". - Але це значить, що напади не припиняться. І хтось має захищати Академію... І весь наш світ...

От зараз я взагалі не зрозуміла до чого він це хилить. Хоча певні підозри почали з’являтись. І мені це не подобалось.

- Алекс, невже ти хочеш сказати, що пророцтво... - почав Адам.

- Так, воно існує, - але інші теж нічого не розуміли, як і я. - Згідно з легендою, коли артефакт проявить себе, обравши нового спадкоємця, злі сили прокинуться з більшою силою, знищуючи все на своєму шляху. Звичайно знайдеться не мало тих, хто захоче отримати його. І на варті нашого світу маєте стати саме ви.

Від цього я мало не розсміялася, однак мене б точно ніхто не підтримав. Захищати світ? Я за себе то ще толком не навчилася боротися, а тут таке... Та й читала я, що герої довго не живуть. Особливо ті, хто бореться проти вікового зла і має якусь величну на їх думку місію. Такі фінали бувають лише в казках. Тому не знаю як інші, та я точно не готова до цього.

- Це напевно якийсь жарт, - подала голос я. - Я точно не готова захищати світ від зла.

- Повірте, я сам проти цього. І на Раді я не перестав відстоювати те, що ми можемо знайти інший шлях. На жаль, мене ніхто не послухав. Я маю підготувати вас належним чином до цього, - Алекс і справді був незадоволений цим фактом.

- Це все круто, але я на таке не підписувався, - нервово відповів Ліам. - Я не просив магії драконів, та й на бойовий факультет не особливо рвався. Я не воїн, й ніколи ним не був, - він говорив вже набагато голосніше. - І жертвувати своїм життя я не стану, навіть задля порятунку світу. Тому ви як хочете, а я не згоден.

І він просто вибіг з кабінету. Слідом же відправився Адам, аби його заспокоїти. Все ж вони найкращі друзі. Томас та Делія без зайвих слів покинули нас, залишивши мене з братом на одинці. Я не могла їх звинувачувати, адже це занадто важко. Тим паче ми були лише студентами.

- А ти що скажеш? - спитав Алекс.

- Я навіть не знаю. Я лише недавно отримала силу і тільки почала до неї звикати. Не думаю, що готова захищати світ, - я потиснула плечима. – Інші ж певно такої самої думки.

- Але я бачив, як ти створила водяний вихор. Коли ти втратила свідомість, я вже був майже там. Це все було на інстинктах, і ти не думала, а просто хотіла захистити Академію, - він посміхнувся. - Але я б не хотів, аби моя сестричка так ризикувала. Та все ж тобі варто відпочити й подумати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍