Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

отруїти все живе, щоб воно, без будь-яких відмінностей, уподібнилося & стало тим самим, від чого походять всі ці випари».

Попри начебто закоханість Їрґля у стилізацію експресіоністських ландшафтів, його світ залишається світом політичним: «тамтой-всередині» не може померти, бо хронологічно він розміщений в добі «кінця історії» (Ф. Фукуяма), коли будь-який політичний дискурс зникає під тиском м’якого терору бюрократії й телебачення. Сюди дотична й II німецька «година нуль», що реалізується як стирання знаків історії з тяжінням до їхньої десимволізації: так село на німецько-німецькому кордоні, яке за вісім століть не спромоглися зруйнувати жодні війни, було примусово переселене «військами східнонімецького бюрократичного режиму», і навіть сліди від нього були витравлені гербіцидами й пестицидами на кілька метрів углиб землі. Це деантопоморфізоване анти-місце кордону, що корелює з колективною (і також витісненою) травмою примусового виселення близько 3 млн судетських німців після II світової війни, могло би стати націєтворчим «місцем пам’яті» (П. Нора), актуалізоване в дискурсі колективної скорботи. Натомість нова влада вирішує: «Смугу смерті — випрасувати й зробити !велосипедною доріжкою, від Любека до Гофа. Й мало того, назвати все-це: Смугою життя».

Негативна тяглість кінця історії кодується в термінах Шпенґлерового «Занепаду Європи» як неможливість Апокаліпсису, домінування хлорофільного життя, флори в її відчуженому й байдужому до людства вимірі. Замість типового для 1990-х протиставлення урбанного й провінційного роман пропонує розрізнення між людським і рослинним як між цивілізацією й природою, стагнацією й буянням. Бурхливого розвитку в цьому світі зазнають хіба чагарі, кущі, хижі виткі рослини — «наче рука, що безкінечно повільно стискається в кулак; квіточки бузини, бліді нігті&кігті на лапах рослинних істот, які з неймовірним терпінням, як і всі рослини, чекають зникання часу, що від початку утримував їх, рослини, в полоні своїх чарів, для того щоб (…) із типовим для всіх рослин хлорофільним терпінням дати шанс всьому вже викорчуваному, відкинутому & знищеному початися від-самого-початку, ще 1 раз». Людині ж лишається борсатися в полоні ентропії, ефемерним захистом від якої постають перверсивні ігри у владу (Жирний), письмо («той-що-всередині») або колективна безликість натовпу. Людське й рослинне несумісне: в контексті загальної деградації й утиску тоталітарної системи індивід мріє про хлорофільну анестезію: перед публічним покаранням у школі Інжинєр намагався «стати 1 травинкою в тисячотравному килимі луків», проте його спроба по-кафкіанськи зникнути з поверхні, закопатися та їсти жирну коричневу землю закінчилася повною невдачею.

Натомість рослини перетворюють своє безмов’я — а значить позачасовість і невразливість до смерті — на зброю: вони проникають усюди, поглинають всі поверхні, навіть зони токсичного забруднення тощо. У різних оповіджених світах рослини метафоризують негативність соціальних відносин (штазі отруйним плющем проникає у всі історії й долі, вершачи свою тоталітарно-перверсивну службу), фізіологічну негативність (ракові метастази у дружини Інжинєра, передчасне старіння матерів, чиї матки перетворюються на беккетівські «зморшкуваті чорносливини», віддаючи життєві сили дочкам), комунікативну і навіть політичну негативність — операції з відселення й наступної обсервації «неблагонадійних» прикордонних селищ воєнні сили НДР позначають як «Бур’яни» й «Волошка».

У колективній рецепції свійські тварини визначені як неповноцінні істоти, майже предмети, на яких можна зривати зло (асоціювати себе з мордованими свиньми чи бичками може лише дитина, яка й сама перебуває в зоні неповноцінності й безправ’я). При цьому сама соціальність зазнає анімалізації: демонтажна бригада, тотожна гомогенній масі селян, називає себе Іноземним леґіоном (пор. «Леґіон мені ймення багато нас бо» (Мрк 5:9), постаючи стадом свиней, що біснуються під знаком кастрації мовою та роботою: «—Нуу-Старий: ?!Забув, шо для нас, работяг, нема інш’го спос’бу оздоровицця крім бухнуть & з бабою гульнуть». Власне, робота й мова — два чинники, які, за Марксом, мали би перетворити мавпу на людину, в добу «масової демократії» чинять зворотний уплив: надмірна робота оскотинює (ніхто, крім чужинця-Інжинєра, не їсть ножем і виделкою, він сам втрачає навик говоріння по телефону і, частково, мислення), а мова внаслідок глобального спрощення формує суб’єкта, здатного виконувати тільки нескладні функції й підпорядкованого владній вертикалі, що реґламентує навіть модуси відвідування вбиральні. Цей колективний суб’єкт не володіє мовою, а користується позиченою примітивною говіркою телебачення[45], що визначає парадоксальність його стану як «господаря життя», максимально від нього відчуженого.

У контексті загальної людинофобії цього світу внутрішнє (традиційно кодоване як своє) очужується як виключене й витіснене: в колективному уявному локус «там-всередині» (руїна) інферналізується, і лише прийшлі ззовні, чужинці (Іноземний леґіон) можуть порушити це місце негативної сакральності. Водночас суб’єкт, що намагається через нібито скеровані назовні наративи зазирнути в себе, (ре)конструюючи власне Я, наближається до точки (само)витіснення. Кружляння навколо свого «вербального тіла» здійснюється як радикальне озовнішнення, кодоване через картину Хуана Вальверде де Амуско «Анатомія людського тіла» (1559): «Ти: з жахною комічністю блазня, що вдає з себе театрального героя, ще тримаючи в 1 руці ніж, в другій вже демонструючи збрижену, плюсклу пелерину із власної шкіри, в той час як із кожної пори відкритої плоті беззахисно & без упину з непристойними звуками вивергається кров, перебиваючи навіть твої словесні виверження, і вже в крові захлинається крик, так що залишається лише хльостка комічність булькітливих звуків, недоречний, хибний, Нікому більше незрозумілий потік, схожий на лепет ідіота, що втратив своє Боже=Вілля».

Оповідне самооббіловування суб’єкта аж до відкриття рис двійника в собі (садистська насолода Адвоката від катування Жирного чи маніпулювання життям інших) обертається десимволізацією: «Ти залишишся у своєму лепеті, дрожі, затинанні, постійно перекидуваний туди&сюди в завше змерзлій, бо оббілованій зимній мові, що може пройти 1дино крізь твою внутрішню пустку й твоє знешкірене віддавання себе назовні, не залишивши й 1 сліду в порожнечі твоєї безмірної зимової пітьми, як і перелітні птахи, які не лишають слідів у небі & проте ніколи не можуть забути колію свого шляху, що їх примушує — —». Фонтануючи історіями, персонажі втрачають зв’язок із життям — вони не мають співрозмовників (як і тварини), тому приречені на продукування нечитабельних історій, адресованих неможливому Іншому. Їхні історії метафоризовано рослиною (плющем): вони розвиваються й переплітаються стихійно, розбруньковуються, рухаються в протилежних напрямках, іноді всупереч іншим, мімікрують під різноплощинність, повноту охоплення-оповивання буття, проте фактично нічого не повідомляють читачеві, залишаючи в епілозі хіба що меседж про симулятивність усіх можливих дискурсів.

Девальвація дискурсивних покровів дозволяє наблизитися до чорної діри суб’єкта, що на сюжетному рівні кодується як поновлення дорефлексивного досвіду відкритості до світу, не опосередкованого мовою: «Ніби під час зазирання в глибоку очницю знайшлося ще 1 око, 1 тверезий погляд, що оберігає застиглі образи із власної прірви». Зустріч протагоніста-підлітка із поглядом бичка, якого везуть на бійню, відбувається через стадію впізнавання себе в дзеркалі[46]