Джо Аберкромбі - На лезі клинка

залюбки навідував мене сам-один. Але, гадаю, великим людям потрібен почет, і, я бачу, ти привів з собою кілька… інших людей. Твого чарівного сина я, звичайно, знаю. Бачу, що ти, принаймні, не голодуєш, еге ж, Скейле?

— Принце Скейле, — гримнув величезний син Бетода, при цьому ще більше вирячивши очі.

— М-м-м, — протягнув Баяз, здійнявши брову. — А ось твою супутницю я ще не зустрічав.

— Я Кориб. — Лоґен кліпнув. Він ще ніколи не чув настільки прекрасного голосу. Заспокійливого, приємного, п’янкого. — Чаклунка, — проспівала вона, труснувши головою і презирливо всміхнувшись. — Чаклунка з крайньої Півночі.

Лоґен завмер, розтуливши рота. Його ненависть почала згасати. Всі вони були друзями. Навіть більше, ніж друзями. Він не міг відірвати від неї очей, та й не хотів. Решта присутніх у кімнаті зникли. Здавалось, ніби вона говорить саме до нього, і найбільше в світі він бажав, щоб вона не спинялась…

Але Баяз лише розсміявся.

— Справжня чаклунка, та ще й із золотим голосом! Як прекрасно! Я вже давно його не чув, але тобі він тут не знадобиться.

Лоґен струснув головою, і його знову сповнила палка й обнадійлива ненависть.

— Скажи мені, щоб стати чаклункою, потрібно вчитися? Чи достатньо начепити сякі-такі брязкальця і намастити фарбою довкола очей? — Очі Кориб звузились до страшних блакитних щілин, але Перший з-поміж магів не дав їй можливості висловитись.

— Та ще й з крайньої Півночі, нічого собі! — Він ледь здригнувся. — Там, напевно, холодно в цю пору року. Морозить у грудях, еге ж? Ти прийшла до нас по тепло чи з якоїсь іншої причини?

— Я йду туди, куди наказує мій король, — прошипіла вона, ще вище задерши гостре підборіддя.

— Твій король? — запитав Баяз і почав зиркати кімнатою, так наче десь у кутку ховався незнайомий гість.

— Мій батько — тепер король Півночі! — гаркнув Скейл. За мить він вишкірився до Лоґена. — Ти мав би схилити перед ним коліно, Кривава Дев’ятко! — Він перевів погляд на Баяза. — І ти теж, старий!

Перший з-поміж магів розвів руками на знак вибачення.

— О, прошу, але я ні перед ким не схиляю колін. Вже застарий для цього. Скутість у рухах, знаєте.

Скейл рушив вперед, гупаючи чобітьми по підлозі, і вже хотів було вилаятись, коли батько спинив його легким дотиком руки.

— Годі, синку, обійдемося без схиляння колін. — Його голос був холодним і рівним, як свіжий сніг. — Нам негоже сваритись. Хіба в нас не ті самі інтереси? Мир? Мир на Півночі? Я прийшов лише, щоб попросити в тебе ради, Баязе, як чинив колись. Хіба це настільки зле — звертатися по допомогу до старого друга?

Важко було уявити більш щиру, розумну, надійну людину. Але Лоґена не обдуриш.

— А хіба зараз на Півночі не панує мир? — Баяз відкинувся на спинку крісла, склавши перед собою руки. — Хіба давнім чварам не прийшов кінець? Хіба ти не переміг? Хіба в тебе нема всього, що ти хотів, і навіть більше? Король Півночі, еге? Чим ще я можу тобі допомогти?

— Я ділюсь думками лише з друзями, Баязе, а ти останнім часом поводився аж ніяк не по-дружньому. Ти проганяєш моїх посланців, навіть мого сина. Ти прихищаєш моїх запеклих ворогів. — Він кинув хмурий погляд на Лоґена і скривив губи. — Ти хоч знаєш, що воно таке, Кривава Дев’ятка? Тварина! Боягуз! Клятвопорушник! Таке ти полюбляєш товариство?

Повернувшись до Баяза, Бетод дружелюбно всміхнувся, проте в його голосі тепер звучала погроза.

— Боюся, прийшов час вирішувати, зі мною ти чи проти мене. Тут не може бути компромісів. Або ти станеш частиною мого майбутнього, або залишишся пережитком минулого. Вибір за тобою, дорогий друже.

Лоґен пам’ятав, як Бетод ставив людей перед таким вибором раніше. Одні прогинались. Інші відправлялися в могилу.

Але Баяз, схоже, не збирався поспішати.

— Що ж обрати? — Він поволі потягнувся вперед і взяв зі стола люльку. — Майбутнє чи минуле? — Маг підійшов до каміна, присів спиною до трьох гостей, дістав гілку з вогнища, підніс її до чаші люльки і взявся пахкати. Здавалося, минула вічність, доки він нарешті її розпалив. — З тобою чи проти тебе? — роздумував він, сідаючи на стілець.

— Ну? — вимогливо запитав Бетод.

Баяз звів очі до стелі і випустив тоненьку цівку жовтого диму. Кориб зміряла мага зневажливим, крижаним поглядом, Скейл сіпався від нетерплячки, а Бетод чекав, ледь-ледь прищурившись. Нарешті Баяз важко зітхнув.

— Гаразд. Я з тобою.

Бетод широко посміхнувся, а Лоґен відчув страшне розчарування. Він сподівався від Першого з-поміж магів, що той зробить кращий вибір. Ну і дурень, що до сих пір так і не вибавився від сподівань.

— Добре, — пробурмотів король Півночі. — Я знав, що ти зрештою розділиш мої погляди. — Він повільно облизав губи, немов зголодніла людина, побачивши, що їй несуть їжу. — Я збираюся захопити Енґлію.

Баяз здійняв брову, тоді почав гиготіти, а потім загупав кулаком по столу.

— Оце сказонув! Ти вважаєш, що твоє королівство і мир — речі несумісні, га, Бетоде? Клани не звикли товаришувати, так? Вони ненавидять одне одного і тебе теж ненавидять, я правий?

— Так, — усміхнувся Бетод, — вони трохи неспокійні.

— О, не сумніваюсь! Але відправ їх на війну із Союзом, і з них утвориться нація, га? Вони, звичайно, об’єднаються проти спільного ворога. А що буде, коли ти переможеш? Ти станеш чоловіком, який зробив неможливе! Чоловіком, який прогнав клятих південців з Півночі! Тебе любитимуть або, принаймні, боятимуться більше, ніж будь-коли. Ну, а якщо програєш, то хоча б на якийсь час займеш ділом клани, заодно виснажуючи їхні сили. Тепер я пам’ятаю, за що ти мені подобався! Чудовий план!

Бетод загордився.

— Звичайно. І ми не програємо. Союз вразливий, гордовитий, неготовий. З твоєю допомогою…

— З моєю допомогою? — урвав його Баяз. — Ти забагато на себе береш.

— Але ж ти…

— А! — маг стенув плечима. — Та я брехун.

Баяз підніс до рота люльку. На мить запала приголомшлива тиша. Потім очі Бетода звузились. Очі Кориб розширились. А масивний лоб Скейла спантеличено наморщився. Посмішка Лоґена поволі повернулась.

— Брехун? — прошипіла чаклунка. — Я би сказала, що щось значно гірше! — Її голос досі мав співучу нотку, але тепер вона завела іншу пісню — жорстку, пронизливу, разючу, як удар убивці. — Ти старий черв’як! Ховаєшся тут за своїми стінами, слугами, книжками! Твій час давно минув, дурню! Від тебе залишилися самі слова і прах! — Перший з-поміж магів спокійно стиснув губи і випустив дим. — Слова і прах, старий черв’яче! Ось побачиш, що буде. Ми ще прийдемо у твою бібліотеку! — Чаклун обережно поклав свою люльку на стіл — з неї все ще вився