Джо Аберкромбі - На лезі клинка

оголили наполовину. — Фут металу зі свистом вивільнився з піхов, і біля ефесу засяяла викарбувана срібна буква. Саме лезо було тьмавим, але на вістрі вигравало холодне, моторошне світло. — Він заговорив голосніше, правда? Такий меч нашіптує страшну погрозу. Він обіцяє смерть. Чуєш?

Лоґен знову кивнув, прикутий поглядом до сяючого вістря.

— А тепер порівняй з мечем, який оголили повністю.

Баяз з тихим дзенькотом вихопив довгий клинок з піхов

і наставив його так, що вістря зупинилося за кілька дюймів від обличчя Лоґена.

— Тепер він кричить, еге ж? Він волає про непокору! Він кидає виклик! Чуєш?

— Угу, — пробурмотів Лоґен, відхилившись назад і поглядаючи, трохи скосивши очі, на блискуче вістря меча.

Лоґен полегшено зітхнув, коли Баяз опустив клинок і плавним рухом вклав його назад у піхви.

— Так, у меча є голос. Сокири, булави і так далі, звичайно, достатньо смертоносні, але меч — тонка зброя, гідна людини тонкої натури. Я гадаю, що ти, майстре Дев’ятипалий, саме така людина. — Лоґен спохмурнів, коли Баяз простягнув йому меча. За життя йому приписували чимало, але тонку натуру — ніколи. — Вважай, що це подарунок. Моя віддяка за твої гарні манери.

Лоґен на хвильку замислився. У нього не було пристойної зброї ще з того часу, як він перетнув гори, і він не горів бажанням знову розжитися нею. Але незабаром має прийти Бетод. Краще, коли не хочеш, але маєш, ніж коли хочеш, але не маєш. Значно краще. Треба дивитися реально на подібні речі.

— Дякую, — відповів Лоґен, взявши у Баяза меч і повернувши йому факел. — Напевно.

У каміні потріскував вогонь, у кімнаті було тепло, затишно і зручно.

От тільки Лоґен не почувався зручно. Він стояв біля вікна, вдивляючись у двір внизу, й усе його єство зараз жило самими лише нервами, неспокоєм і страхом, як зазвичай перед битвою. Сюди прямував Бетод. Він був десь близько. Мчав лісовою дорогою, минав камені, перетинав міст або проходив крізь браму.

Перший з-поміж магів наче і не відчував напруги. Він зручно вмостився у кріслі, поклавши ноги на стіл, поруч із довгою дерев’яною люлькою, і, ледь посміхаючись, гортав маленьку книжку у білій палітурці. Важко було уявити спокійнішу людину, і від цього Лоґену робилося ще більш зле.

— Хороша? — запитав Лоґен.

— Хто?

— Книжка.

— О так! Це найкраща з книжок. «Основи мистецтва» Джувенса, наріжний камінь мого ордену.

Баяз вказав вільною рукою на полиці, що займали дві стіни, на яких були акуратно викладені сотні інших однакових книг.

— Це все одна й та сама книга.

— Одна й та сама? — Лоґен окинув поглядом товсті, білі корінці. — Це до дідька довга книжка. Ти її всю прочитав?

Баяз реготнув.

— О так, і не раз. Кожен член мого ордену зобов’язаний її прочитати і зрештою зробити собі копію.

Він повернув книжку до Лоґена. На сторінках тіснилися рядки охайних, але нерозбірливих знаків.

— Це написав я, за давніх часів. Тобі теж би варто прочитати.

— Та я не дуже по книжках.

— Справді? — запитав Баяз. — Шкода.

Він перегорнув сторінку і продовжив читання.

— А он та?

На одній із верхніх полиць одиноко лежала ще одна книга — велика, чорна, потріпана і вікодавня.

— Її теж написав цей Джувенс?

Баяз кинув на неї похмурий погляд.

— Ні. Її написав його брат. — Він підвівся, простягнув руку і зняв її з полиці. — Це інше знання. — Маг висунув із письмового столу шухляду, поклав туди книгу, і з силою її закрив. — Краще його не торкатись, — буркнув він, а тоді сів на місце і повернувся до «Основ мистецтва».

Лоґен глибоко вдихнув, поклав ліву руку на ефес меча і відчув, як у долоню втискається холодний метал. Але від цього спокійніше йому не стало. Він відпустив руків’я, повернувся до вікна і похмуро глянув униз на подвір’я. Йому перехопило дух.

— Бетод. Він уже тут.

— Добре-добре, — неуважно пробурмотів Баяз. — Хто там із ним?

Лоґен приглянувся до трьох постатей у дворі.

— Скейл, — сказав він, спохмурнівши. — І якась жінка. Я її не знаю. Вони спішуються. — Лоґен облизав сухі губи. — Вони заходять усередину.

— Так-так, — пробурмотів Баяз, — саме так люди приходять на зустріч. Постарайся заспокоїтись, мій друже. Дихай.

Лоґен сперся на білу стіну, схрестивши руки на грудях, і глибоко вдихнув. Це не допомогло. Важкий клубок тривоги тільки сильніше тиснув на груди. З коридору долинули важкі кроки. Клацнула дверна ручка.

Першим у кімнату ввійшов Скейл. Старший син Бетода завжди був дебелим, навіть хлопчиком, але з часу їхньої останньої зустрічі він зробився просто велетенським. Здавалось, наче його схожу на камінь голову приліпили на цю тушу в останню мить, тим паче що череп був значно вужчим від шиї. Широчезна могутня щелепа, плаский цурпалок носа і люто вибалушені нахабні очка. Його тонкі губи весь час презирливо кривились, достоту як у його молодшого брата Кальдера, проте виражали не стільки підступність, скільки нелюдську жорстокість. На поясі у Скейла висів важкий палаш[7], до якого постійно тягнулася м’ясиста рука, коли здоровань, палаючи від злості, свердлив очима Лоґена.

За ним увійшла жінка. Вона була дуже високою, стрункою і блідою, майже хворобливою на вигляд. Її розкосі очі були настільки ж вузькими і холодними, як очі Скейла — вибалушеними і нахабними, а якісь темні рисунки довкола них лише посилювали цей ефект. На її довгих пальцях виблискували золоті перстені, на тонких зап’ястях — золоті браслети, а навколо білої шиї — золоті ланцюги. Вона окинула кімнату крижаними блакитними очима, і все, що вона помічала, неначе піднімало її на новий рівень відрази та презирства. Спочатку меблі, потім книги, потім Лоґен і найбільше — Баяз.

Останнім увійшов самозваний і значно масивніший, ніж раніше, король Півночі — вбраний у дорогий, барвистий сукняний одяг і рідкісні білі хутра. На його плечах лежав важкий золотий ланцюг, а на голові — примостилась золота діадема, оздоблена єдиним діамантом завбільшки як пташине яйце. На його усміхненому обличчі з’явилося більше зморшок, ніж Лоґен пам’ятав, а волосся й бороди торкнулася сивина, проте він був таким же високим, жвавим та поставним і, крім того, тепер він справляв враження більш владного і мудрого — навіть величного. Він виглядав по-справжньому великим, мудрим і справедливим. Виглядав як справжній король. Але Лоґена тут не обдуриш.

— Бетоде! — тепло мовив Баяз, закриваючи книгу. — Старий друже! Ти не уявляєш, як я радий знову тебе бачити. — Він забрав ноги зі столу і тицьнув спочатку на золотий ланцюг, а потім на блискучий діамант. — Тим паче, ти так високо піднявся! Я пам’ятаю, колись ти