Артур Хейлі - Готель

ідіотські скарги на готель подавали вже не раз. Звичайно суд визнавав їх безпідставними й ухвалював, що судові витрати має оплатити позивач, але скільки часу й нервів усе це забирало! Іноді Пітерові здавалося, що публіка дивиться на готель, як на дійну корову.

Він вибрав інший лист, але в цю мить у двері кабінету легенько постукали. Він підвів голову, сподіваючись побачити Крістіну.

— Це я, — сказала Марша Прейскотт. — У приймальні нікого немає, і я вирішила… — В цю мить вона побачила Пітера. — Ой, а ви не перекинетеся?

— Досі не перекидався, — відповів він і ту ж мить полетів на підлогу.

Грюк, тріск, потім — мертва тиша…

Лежачи горілиць на підлозі за столом, Пітер визначив масштаби катастрофи. Кісточку на лівій нозі пекло вогнем: падаючи разом з кріслом, він ударився нею об ніжку. На потилиці намацав гулю — хвалити бога, не дуже велику, бо килим пом’якшив удар. Та найгірше те, що завдано непоправної шкоди його гідності, — про це свідчив дзвінкий Маршин сміх і стримана усмішка Флори.

Обійшовши стіл, вони допомогли йому підвестись, і хоч який він був зніяковілий, а мимоволі замилувався свіжою, сяючою вродою Марші. Сьогодні вона була в простому полотняному блакитному платтячку, і Пітер знову подумав, як зворушливо поєднуються в ній дитина і жінка. Пишне волосся її, як і вчора, вільно спадало на плечі.

— Вам треба було б почепити сітку для страховки, — сказала Марша. — Таку, як у цирку.

— Клоунський костюм мені б, мабуть, теж личив, — кисло всміхнувся Пітер.

Флора підняла й поставила на місце важке обертове крісло. Коли він сідав у нього, підтримуваний з обох боків Маршею й Флорою, двері відчинилися. Це була Крістіна із стосом паперів у руці. Здивовано звівши брови, вона зупинилася на порозі й спитала:

— Я невчасно?..

— Та ні, — відповів Пітер. — Просто я… я випав із крісла.

Крістіна перевела очі на крісло, яке твердо стояло на своєму місці.

Він пояснив:

— Воно перекинулося.

— З кріслами це вряди-годи буває. — Вона глянула на Маршу. Флора тихо вислизнула з кімнати.

Пітер відрекомендував їх одну одній.

— Дуже приємно, міс Прейскотт, — сказала Крістіна. — Я вже чула про вас.

Марша пильно подивилася на Пітера, потім на Крістіну й холодно промовила:

— Мабуть, де готель, там і плітки, міс Френсіс. Ви, очевидно, працюєте тут?

— Ви не так мене зрозуміли — плітками я не цікавлюсь. Але ви вгадали, я тут працюю. І тому можу зайти сюди ще раз, коли тут буде не так весело.

Пітер відчув, що Марша й Крістіна з першого погляду не злюбили одна одну. «Цікаво, чому?» — подумав він.

Немов прочитавши його думки, Марша ласкаво всміхнулася.

— Що ви, міс Френсіс, не йдіть. Я більше не заважатиму. Я просто заскочила на хвилинку, щоб нагадати Пітерові, що сьогодні він обідає в мене. — Вона обернулася до нього. — Ви ж не забули, правда?

На серці в Пітера похололо.

— Ні, — збрехав він. — Не забув.

Крістіна перепитала:

— Сьогодні ввечері?

— Господи, — зітхнула Марша, — невже він сьогодні мусить сидіти тут допізна?

— Ні, — рішуче похитала головою Крістіна. — Я особисто подбаю про те, щоб його тут ніщо не затримало.

— Я буду вам дуже вдячна, — Марша подарувала їй ще одну сліпучу усмішку. — Ну, мені вже час іти. Тож не забудьте — рівно о сьомій, — сказала вона Пітерові. — Я живу на Прайтенія-стріт. Будинок з чотирма високими колонами. До побачення, міс Френсіс. — Помахавши рукою, вона вийшла й зачинила за собою двері.

Крістіна з невинним виглядом запитала:

— Може, записати для вас, щоб не забули? Будинок з чотирма високими колонами.

Він безпорадно знизав плечима.

— Я знаю — ми з тобою домовлялися на сьогодні. Але зовсім забув, що пообіцяв їй… бо вчора… коли був з тобою… в мене взагалі все вилетіло з голови. І сьогодні вранці, коли дзвонив — не пам’ятав, на якому я світі.

— Ще б пак! — бадьоро підхопила Крістіна. — Якому чоловікові не замакітриться в голові, коли до нього липне стільки жінок!

Вона поклала собі нізащо не збиватися з веселого тону й виявляти, якщо треба, максимум зичливості. Дівчина розуміла: вчорашній вечір ще не дає їй права розпоряджатися Пітеровим часом; до того ж, він, можливо, й справді забув учора про все на світі.

— Бажаю вам приємного вечора, — додала вона.

Пітер збентежено посовався в кріслі.

— Слухай, Марша ж іще дитина.

«Ні, всьому є край, — подумала Крістіна. — Навіть терпінню й зичливості». Дивлячись йому просто в очі, вона сказала:

— Я вірю, що ви й справді так гадаєте. Але дозвольте мені як жінці запевнити вас, що порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною — це все одно, що називати тигрицю кошеняткам. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці.

Він нетерпляче похитав головою.

— Ти помиляєшся. Просто позавчора її страшенно скривдили, і…

— І її треба було заспокоїти.

— Атож.

— А тут саме нагодилися ви!

— Та ми просто побалакали. І я пообіцяв прийти до неї сьогодні на обід. Вона ж не одного мене запрошує.

— Ви певні цього?

Перше, ніж він устиг відповісти, різко задзвонив телефон. Невдоволено скривившись, Пітер зняв трубку й почув схвильований голос:

— Містере Макдермот, тут у вестибюлі заварюється якась каша, заступник адміністратора просить вас хутчіш спуститися.

Коли він поклав трубку, Крістіни в кабінеті вже не було.

5

«Іноді життя тиче тебе носом у такі проблеми, — похмуро думав Пітер Макдермот, — від яких утік би світ за очі. Але тікати нікуди, і почуваєшся так, ніби страшна нічна мара обернулася дійсністю. Навіть гірше — бо від тебе вимагають наплювати собі в душу, поступитися совістю, ідеалами, вірою в себе і в людей…»

Пітер тільки глянув — і враз зрозумів, що сталось у вестибюлі. Ще здалеку йому все сказала німа сцена: сповнена гідності поза вже немолодого негра, що сидів біля столу в ніші, обурене обличчя доктора Інгрема — поважного голови з’їзду дантистів і чемно-байдужа міна заступника адміністратора, який зіпхнув відповідальність на чужі плечі й заспокоївся.

Отже, і без слів було ясно, що тут назрів конфлікт, і коли не вдасться його залагодити, він може завершитися грандіозним вибухом.

Пітер помітив двох спостерігачів. Першим був знаний йому з журнальних фотографій Кертіс О’Кіф, а другим — моложавий плечистий чоловік в окулярах з масивною оправою, вдягнений у твідовий піджак і сірі фланелеві штани. Поставивши на підлогу стару, пошарпану валізку, він удавав, ніби знічев’я роздивляється довкола, але насправді не пропускав жодного слова, сказаного біля столу чергового адміністратора.

Червоний і сердитий голова