Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Закашлявшись, Барс прикрила обличчя рукавом і хотіла було крикнути на них, не розуміючи, чого вони копаються, але слова застрягли в горлі, коли під заваленою шафою хтось застогнав.

– Вашу матір! – Прохрипіла Анна.

Змахуючи сльози, що проступили від їдкого диму, Анна на видиху прошепотіла заклинання, щоб підняти трикляті меблі. Чаклування зайняло не більше миті, але за цю мить жінка встигла похолонути від жахливої ​​думки, що стогін цілком міг бути останнім. Меблі у алхіміків були добротними й важили відповідно. На щастя, посивіти химері не судилося зважаючи на все, шафа встигла за щось зачепитися, бо притиснутий Бастіан виповз з-під нього досить жваво.

– Згиньте звідси! – Ледве утримуючи прокляті меблі, Анна закашлялася.

Благо цього разу дітлахи не почали викидати фортелів і з одностайністю підхопили постраждалого під руки, щоб потягти його до виходу.

– Кхеу, паскудство… – різко хитнувши головою, намагаючись змахнути сльози, Барс розтиснула долоні, розвіявши заклинання.

Шафа загуркотіла та впала вже точно на підлогу. Судячи зі звучного «геп» та скляного скреготу, що змінилися шипінням.

Не встигнувши навіть лаятися, Барс рвонула до дверей. Що б вона не добила – це щось явно не було безпечним. Про це ненав'язливо свідчив спалах полум'я, яке охопило шафу. Прориваючись крізь клуби диму, жовті завихрення якого спліталися із зеленню та зловісною чорнотою, жінка прикрила обличчя ліктьовим згином, намагаючись не спіткнутися.

– Твою ж у кочергу!

Двері перед жінкою покосилися, під'їдені підступною хвилею синього полум'я. Приховане хмарами диму воно описало коло і відрізало дорогу до відступу, змушуючи Анну зробити крок назад та скинути руки. Вогонь, що лизнув половиці, ринув до жінки, останньої миті натикаючись на захисний бар’єр.

Уривчасто зітхнувши, Анна прикрила очі, щоб зосередитися на заклинанні телепортації. Секунда… Ще секунда та…

Свідомість мигнула несподівано. Руки здригнулися. Полум'я підійшло ближче. Орієнтація збилась.

Впоратися з відчайдушним запамороченням вдалося лише на секунду, перш ніж некромантка впала на коліна. Крізь гул полум'я та шум крові у вухах Анна розрізнила звуки голосів за дверима.

Хтось люто вигукнув її ім'я, але хто там такий нервовий зрозуміти Барс вже не стигла.

Думки заволокла темрява під рев полум'я, котре накрило некромантку з головою.

Десь надривно дзижчала муха. Створіння, схоже потрапило у сіті павука та зараз відчайдушно билося за своє життя, не збираючись ставати обідом. В інший момент Барс може навіть оцінила таку впертість, але не сьогодні.

Разом з цим мерзенним звуком потилиця почала пульсувати болем. Не те щоб сильною, але досить відчутною, що змусила спершу скривитися, а потім і тихо вилаятися перш ніж все ж таки відкрити очі.

На мить Анна завмерла. Світ перед очима був абсолютно білим. Наче всі фарби зникли й залишився лише один колір – білий. Втім, остаточно злякатися жінка не встигла, відчувши торкання тканини до обличчя.

– Та ви осатаніли! – різко махнувши рукою, обурено гаркнула Барс, усвідомивши нарешті природу аномалії.

Просто хтось дуже щедрий і палко її люблячий вирішив накрити жінку з головою. Мабуть, заздалегідь і з чималою дещицею надії.

– О, ти прийшла до тями! – Піднявши погляд від книги, яку гортала, мило посміхнулася Кой.

На столі перед некроманткою у непорядку склянки стояли навпіл з корінцями та мішечками, але сама кіцуне все ще виглядала зразком ідеалу. Ніби не працювала в цій захаращеній лабораторії, а випадково сюди зазирнула й ось тепер чекає на господаря.

Злісно звузивши очі, Барс потяглася до подушки. Ризикувати й жбурляти чимось серйозним не варто. Мало що й мало як зреагує на магічне коливання.

Ще вибухне…

Якийсь смутний спогад змусив Барс насупитися і дати спокій подушці.

Вибух!

– Бастіан, Аттар, Ерік, як вони?

Акуратно перегорнувши жовту, тонку та крихку від часу сторінку, Кой з цікавістю глянула на колегу. Уважно ковзнула по ній поглядом зверху вниз і назад та ледве стримала якусь дивну посмішку.

– Живі… Принаймні мають бути. Хоча бачать Небеса, твій чоловік обіцяв оновити стіни їхніми портретами. Миттєвими та посмертними.

Збентежено нахмурившись, Анна звісила ноги з тахти та відчула як по спині прокотилася хвиля холоду. Невиразно згадався чийсь роздратований крик з-за дверей. Так от хто там був такий нервовий…

Скривившись, Барс пересмикнула плечима.

– Рятувальник бісів, – похмуро буркнула вона.

– Даремно ти так, якби не він, все могло б закінчитися набагато гірше, а так...

Збившись, Кой тактовно опустила погляд, викликаючи у постраждалої зовсім погані думки.

Відчуваючи, як холодок, що скотився по спині вниз, підіймається по хребту назад, Анна завмерла, прислухавшись до себе. Трохи боліла потилиця, та й усе тіло було якимось ватним, але про ті опіки, які вона мала б отримати, не свідчило нічого. Найбільше турбував холодок у душі, де зазвичай хлюпалося майже безмежне море сили. Зараз це була скоріше глибока калюжа, яку ще треба було наповнити.

Щоб перевірити масштаб збитків, жінка навіть обережно торкнулася волосся. Побоювання не виправдалося. Знайоме сплутане гніздо опинилося на місці.

– Ко-о-ой!

Кашлянувши, розуміючи, що викрутитися не вдасться, кіцуне неквапом піднялася з місця і взяла зі столу дзеркало.

– Ти тільки пам'ятай, що все це можна виправити…

Однозначно ніколи та нікого не заспокоює переконання, що все добре чи все можна виправити. Саме ці слова найчастіше стають контрольною точкою відліку більшості глобальних катастроф.

– Я вже працюю над цим, – ніби не помічаючи стану постраждалої, додала Кой, повільно потягнувши колезі дзеркало.

Занадто повільно. Так, що Анні довелося різко податися вперед та буквально вихопити його з рук кіцуне. Уява малювала найстрашніші картини: опіки, якимось дивом залічені до стану шрамів, відсутність якоїсь важливої ​​частини фасаду. Але навіть у найстрашнішому сні, найбезглуздішому психоделічному кошмарі вона не могла припустити, що побачить…