Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

чоловік. За тиждень піднялося триста парафій. Якби він захопив хоч клаптик побережжя, англійці вже були б тут. На щастя, підоспів Говен, його онук, — він командує республіканським загоном, — і дав відсіч своєму дідові. Крім того, теж на наше щастя, Лантенак, коли прибув сюди, то перебив силу полонених, а між ними звелів розстріляти і двох жінок, одна з яких мала трьох дітей, що їх усиновив батальйон Червоного Ковпака. Їх небагато лишилося, цих парижан, але то завзяті бійці. Отож вони влилися в загін, яким командує Говен. Білих так і змітають. Вони хочуть помститися за ту жінку і відібрати дітей. Що старий зробив з малюками, нікому не відомо. Це й доводить до люті паризьких гренадерів. Коли б тут не були замішані діти, війна могла б бути інша. Віконт — хоробрий і добрий молодий чоловік. Але старий маркіз — жахливий. Селяни називають це війною святого Михаїла проти Вельзевула. Ви, може, знаєте, що святий Михаїл вважається ангелом-хранителем цього краю. Посеред моря в бухті є його гора. Розповідають, що він повалив диявола і закопай його недалеко звідси під другою горою, яка зветься Томбелен.

— Так, — пробурмотів верхівець. — Tumba Belini, могила Ваала, Вельзевула тобто.

— Ви, як я бачу, добре поінформовані.

Він подумав: «Він знає латинську мову; певна річ, — священик». А вголос додав:

— Так от, громадянине, для селян ця війна — продовження боротьби між святим Михаїлом і Вельзевулом. Безперечно, що для них святий Михаїл — це генерал роялістів, а Вельзевул — командувач патріотів. Але коли є на світі диявол, то це Лантенак, а коли є ангел, то це Говен. Попоїсти не хочете, громадянине?

— У мене є фляжка з вином і окраєць хліба. Але ж ви мені так і не сказали, що діється в Долі.

— А ось що. Говен командує експедиційним загоном побережної армії. Лантенак мав на меті скрізь підняти повстання, об’єднати Нижню Бретань з Нижньою Нормандією, відкрити двері Пітту і підтримати велику двохсоттисячну вандейську армію двадцятьма тисячами англійців і двома сотнями тисяч селян. Говен розбив цей план. Він тримає побережжя, відтісняючи Лантенака в глиб країни, а англійців у море. Лантенак недавно був тут, але Говен його звідси вибив, забрав у нього Пон-о-Бо, прогнав його з Авранша, з Вільдьє і перегородив шлях у Гранвіль. Тепер він хоче загнати Лантенака в Фужерський ліс і там оточити. Досі все йшло гаразд. Говен ще вчора був тут із своїм загоном. Раптом тривога. Старий — досвідчений вояка, і він звернув убік, — як виявилось, пішов на Доль. Якщо він захопить Доль і встановить на Дольській горі батарею, — а гармати він має, — то, значить, тут, на цій ділянці узбережжя, англійці зможуть висадити десант. Тоді все пропало. Не можна було гаятись і хвилини. Говен чоловік з головою. Ні з ким не радячись, не чекаючи ніяких наказів, він наказав сідлати коні, підготувати гармати, зібрав свій загін, витяг шаблю і вирушив у путь. От і вийшло, що Лантенак кинувся на Доль, а Говен на Лантенака. У Долі ці два бретонські лоби стукнуться. Удар буде сильний. Вони тепер уже там.

— Скільки часу треба, щоб доїхати до Доля?

— Військо з обозом ітиме не менш як три години. Але вони вже там.

Подорожній, прислухаючись, сказав:

— Справді, здається, чути гарматні постріли.

Господар і собі прислухався.

— Так, громадянине. І з рушниць стріляють. Чуєте, наче роздирають полотно. Доведеться вам, мабуть, заночувати тут. Туди зараз поспішати не варто.

— Я не можу затримуватись. Мені треба їхати далі.

— Даремно. Я не знаю, які там у вас справи, але їхати в той бік дуже небезпечно. Хіба що йдеться про найдорожче для вас у світі…

— Саме про це і йдеться, — відповів вершник.

— …Скажімо, про вашого сина…

— Майже що так, — сказав верхівець.

Корчмар підвів голову і сказав собі в думці: «А все-таки мені здається, що це священик». Потім, подумавши трохи, вирішив: «А втім, буває, що і священики мають дітей».

— Загнуздайте мого коня, — сказав подорожній. — Скільки я вам винен?

І розплатився.

Господар поставив корито й відро до стіни і знову підійшов до вершника.

— Коли ви вже вирішили їхати, то послухайте моєї поради. Ясно, що ви їдете в Сен-Мало. То не їдьте через Доль. Є дві дороги — одна через Доль, а друга понад морем. Друга не довша. Дорога понад морем іде на Сен-Жорж-де-Бреень, на Шер’є та Ірель-ле-Вів’є. Ви лишите Доль із південного боку і Канваль — з північного. Послухайте мене, громадянине, — коли виїдете на кінець цієї вулиці, повертайте праворуч, на Сен-Жорж, а не ліворуч, на Доль. Бо в Долі ви потрапите прямо в пекло. Беріть праворуч!

— Дякую за пораду, — сказав подорожній.

І пришпорив свого коня.

Вже стемніло, і він скоро зник у долині.

Коли подорожній доїхав до кінця вулиці, до нього долинув голос корчмаря:

— Беріть праворуч.

Та вершник повернув ліворуч.

II. ДОЛЬ

Доль, «іспанське місто Франції і Бретані», як його іменують стародавні грамоти, — це не місто, а одна вулиця. Широка стара готична вулиця, обабіч якої безладно стоять будинки з дерев’яними колонами; вони не становлять одної лінії, а створюють десятки заулків і тупиків. Решта містечка — це лабіринт вуличок, що відходять від цієї центральної вулиці і вливаються в неї, як струмки в річку. Це місто зовсім відкрите з усіх сторін і розташоване біля підніжжя Дольської гори; витримати облогу місто б не могло. А вулиця могла. Виступаючі фасади будинків, які можна було бачити ще п’ятдесят років тому, і два ряди колон, що оточували її, робили її надійною для оборони. Кожен будинок був фортецею, які доводилось брати одну за одною. Майже посередині вулиці розміщався старий ринок.

Господар постоялого двору «Круа-Браншар» не помилився: в ту мить, коли він розмовляв з подорожнім, у Долі йшов запеклий бій. Жорстокий нічний поєдинок спалахнув у місті між білими, що захопили місто зранку, і синіми, що наспіли ввечері. Сили вони мали нерівні: білих було шість тисяч, синіх — тільки півтори, — але завзяття — однакове. І дивна річ — саме півтори тисячі атакували шість тисяч.

З одного боку — юрба, з другого — дисципліноване військо. З одного боку шість тисяч селян, з вишитим на шкіряних куртках серцем Ісуса, з білими стрічками на круглих капелюхах, з євангельськими реченнями на нарукавниках, з чотками біля поясів, озброєні здебільшого вилами замість шабель та рушницями без багнетів. Вони вірьовками тягли за собою гармати, були погано одягнені, погано дисципліновані, погано озброєні, але