Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

зруйнування міст, пограбування будинків, вбивство жінок і дітей, факел у стріхах, меч у серцях, страх цивілізації, надія пана Пітта[111], — така була ця війна, несвідомий замах на батьковбивство.

А в кінцевому результаті, довівши необхідність пробити всебічно стару бретонську темряву, пронизати ці чагарники ясним промінням світла, Вандея сприяла прогресові. Катастрофи мають дивну властивість — у свій страшний спосіб повертати все на краще.

КНИГА ДРУГА

ТРОЄ ДІТЕЙ

I. PLUS QUAM CIVILLA BELLA[112]

Літо 1792 року було дуже дощове; літо 1793 року — дуже гаряче. Через громадянську війну в Бретані настало бездоріжжя. Але, завдяки гарній годині, по ній усе-таки їздили. Найкращою дорогою є суха земля.

Наприкінці одного ясного липневого дня, десь через годину після заходу сонця, біля маленького постоялого двору при в’їзді до Понторсона спинився вершник, що прибув з боку Авранша. Постоялий двір звався «Круа-Браншар», і ще зовсім недавно на його вивісці можна було прочитати: «Є добрий розливний сидр».

Цілий день було жарко, а надвечір знявся вітер.

Подорожній був у простому плащі, що вкривав круп його коня, і в крислатому капелюсі з трикольоровою кокардою (на це могла зважитися тільки смілива людина, бо в цій країні засідок і пострілів з-за рогу кокарда правила за добру мішень). Поли плаща, застебнутого на шиї, розходились, не закриваючи рук, і було видно трикольоровий пояс, з-за якого стирчали рукоятки пістолетів. З-під плаща виглядав кінчик шаблі.

Коли кінь спинився, двері відчинилися, і вийшов господар з ліхтарем у руці. Була саме така пора дня, коли надворі ще досить видно, а у хаті вже темно.

Господар глянув на кокарду і спитав:

— Ви спинитеся тут, громадянине?

— Ні.

— А куди ж ви їдете?

— В Доль.

— Слухайте, краще повертайтесь у Авранш або лишайтесь у Понторсоні.

— Це ж чому?

— Бо в Долі йде бій.

— А! — сказав вершник.

Потім додав:

— Дайте вівса моєму коню.

Господар приніс корито, висипав мішок вівса і розгнуздав коня, що, форкнувши, почав їсти.

Розмова тимчасом продовжувалася.

— Скажіть, громадянине, це кінь реквізований?

— Ні.

— Значить, ваш?

— Так. Я його купив.

— Звідки ви їдете?

— З Парижа.

— Мабуть, кружним шляхом?

— Так.

— Я так і думав. Дороги ж усі відрізані. Але пошта ще ходить.

— Тільки до Алансона. Я лишив пошту там.

— А! Скоро у Франції не буде пошти. Коней обмаль. За тристафранкового коня платять шістсот франків, а корму й не докупишся. У мене самого була пошта, а тепер от держу постоялий двір. З тисячі трьохсот тринадцяти начальників пошт двісті вже подали у відставку. А платили за подорож уже по новому тарифу?

— Так, нові тарифи введено з першого травня.

— По двадцять су за милю в кареті, дванадцять су в кабріолеті і п’ять су в фургоні. Ви купили цього коня в Алансоні?

— Так.

— І ви їхали цілий день?

— З самого світанку.

— А вчора?

— І вчора, і позавчора.

— Я це бачу. Ви їхали через Домфрон та Мортен?

— І через Авранш.

— Послухайте мене, вам слід відпочити, громадянине. Ви ж, певно, стомились, та й кінь зовсім зморений.

— Коні мають право втомлюватися, а люди ні.

Господар знову пильно глянув на подорожнього. У того було серйозне суворе обличчя, обрамлене сивим волоссям.

Хазяїн глянув на дорогу, пустинну, доки сягало око, і сказав:

— І ви подорожуєте отак самі?

— Я маю охорону.

— Де ж вона?

— Моя шабля і пістолети.

Корчмар приніс відро води, щоб напоїти коня, і, поки кінь пив, господар розглядав подорожнього й казав сам собі: «Все-таки він скидається на священика».

Вершник спитав:

— Ви кажете, що в Долі йде бій?

— А так. Мабуть, тепер уже почався.

— Хто ж з ким б’ється?

— Один колишній проти другого колишнього.

— Як ви сказали?

— Я кажу, що один колишній, який стоїть за республіку, б’ється проти другого колишнього, який бореться за короля.

— Але ж короля вже немає.

— Є малий. І найкумедніше те, що ці два колишні — родичі.

Вершник уважно слухав. Господар продовжував:

— Один молодий, другий старий. Двоюрідний онук бореться з своїм дідом. Дід — рояліст, а внук — патріот. Дід командує білими, а внук — синіми. О, вони не помилують один одного! Це війна на смерть.

— На смерть?

— Так, громадянине, на смерть. Стривайте, хочете глянути, якими люб’язностями вони частують один одного? Ось одна об’ява з тих, які старий примудряється розклеювати повсюди, — на всіх домах і деревах, і ось на моїх дверях теж.

Господар підніс ліхтар до аркуша паперу, наклеєного на одну з половинок дверей; об’ява була надрукована дуже великими літерами, і верхівець із свого коня зміг прочитати:

«Маркіз де-Лантенак має честь повідомити свого троюрідного онука, пана віконта Говена, що, коли панові маркізові пощастить захопити його особу, він звелить розстріляти пана віконта».

— А от, — продовжував господар, — і відповідь.

Він повернувся і освітив ліхтарем другу об’яву, приклеєну на другій стулці дверей. Подорожній прочитав:

«Говен попереджає Лантенака, що коли захопить його, то розстріляє».

— Учора, — сказав господар, — приліпили першу на моїх дверях, а сьогодні вранці — другу. Відповіді не довго довелося ждати.

Подорожній, півголосом і наче говорячи до себе самого, промовив кілька слів, які корчмар хоч і розчув, та не зрозумів:

— Так, це більше, ніж міжусобна війна, це війна родинна. Хай буде так, це добре. Велике оновлення народів варте такої ціни.

І подорожній підняв руку до капелюха і, пильно дивлячись на другу об’яву, віддав їй честь.

Господар продовжував:

— Бачите, громадянине, річ ось у чому. В містах і великих містечках стоять за революцію, а на селі — проти. Чи краще сказати — міста в нас французькі, а селища — бретонські. Це війна городян із селянами. Селяни називають нас череванями, а ми їх — тюхтіями. Аристократи і священики з ними.

— Не всі, — озвався вершник.

— Звичайно, не всі, громадянине. Адже ось тут віконт пішов проти маркіза.

І він додав про себе: «І я певен, що розмовляю з священиком».

Вершник продовжував:

— І хто з цих двох перемагає?

— Поки що віконт. Але йому важко. Старий крутої вдачі. Обидва вони з роду Говенів — тутешніх дворян, їхній рід розділився на дві парості. Старшу очолює маркіз де-Лантенак, а молодшу віконт Говен. Тепер ці дві парості б’ються. У дерев цього не буває, а в людей трапляється. Маркіз де-Лантенак всемогутній у Бретані, для селян — це принц. Того ж дня, коли він зійшов на берег, до нього відразу пристало вісім тисяч