Террі Пратчетт - Колір магії

закінчуються величезним вибухом, але оскільки всесвіти є надзвичайно еластичними, цей конкретний всесвіт врятував себе від такої розв’язки, розтягнувши, мов гумку, свій часо-просторовий континуум до такої межі, щоби в нього спокійно помістились усі зайві атоми, а тоді швидко стягнув його до розміру освітленого кола навколо багаття, яке за відсутності іншого терміну його мешканці за звичкою називали Теперішнє. Це, звісно, вплинуло на історію — було на кілька війн менше, на кілька динозаврів більше і таке інше — та в цілому епізод відбувся майже непомітно.

Втім, поза межами цього конкретного всесвіту відголоски тієї незначної затримки розкотились горохом по Сумарності, залишаючи вм’ятини на стінах цілих вимірів та руйнуючи галактики, як карткові будиночки.

Однак все це зовсім не спадало на думку доктору Р’їнсвенду — неодруженому чоловікові 33 років, що народився в Швеції і виріс у Нью-Джерсі, а також спеціалісту з явища відшарування окисів у певних атомних реакторах. Так чи інакше, він, напевне, все одно не повірив би цьому.

Цвейблумен, здавалося, ще й досі не прийшов до тями. Стюардеса, яка провела Р’їнсвенда до його місця під аплодисменти решти пасажирів, занепокоєно над ним схилилася.

— Ми надіслали радіограму, — сказала вона Р’їнсвенду. — Коли ми приземлимося, на вас вже чекатиме швидка допомога. О, тут у списку пасажирів записано, що ви доктор...

— Я не знаю, що з ним таке, — перебив він. — Інша справа, якби він був магноксовим реактором[51]. Це в нього якась шокова реакція?

— Я ніколи...

Її речення обірвав оглушливий гуркіт у хвості літака. Декілька пасажирів залементували. Несподіваний порив вітру підхопив у вихор кожен журнал чи газету, що вільно лежали на сидіннях, і стрімко пронісся вперед по салону.

Щось іще насувалося на них із проходу. Щось велике і овальне, дерев’яне і скріплене мідними скобами. Що мало сотню ніжок. Якщо воно було тим, чим здавалося, а саме скринею, яка розгулювала салоном — схожою на ті, що фігурують в оповіданнях про піратів, до верху набитою нечесно заробленим золотом та коштовностями — тоді те, що було її кришкою, раптом роззявило рота.

Коштовностей там не було. Зате там було пребагато великих квадратних зубів — білих, як білий явір, і пульсуючий язик — червоний, як червоне дерево.

Стародавня валіза збиралася його зжерти.

Р’їнсвенд вчепився за непритомного Цвейблумена, якою б малою підтримкою наразі це не було, і забурмотів щось сам до себе з переляку. Понад все на світі він хотів би опинитися зараз деінде...

І настала непроглядна темрява.

І спалахнуло сліпуче світло.

Раптове відбуття кількох квінтильйонів атомів з всесвіту, в якому вони все одно не мали права перебувати, спричинило суттєве порушення гармонії Сумарної Цілісності, яку вона гарячково намагалась відновити, знищуючи по ходу ряд субреальностей. Величезні неконтрольовані виплески первісної магії відбувалися в самому центрі мультисвіту, вихлюпуючись через кожну шпарину у досі спокійні виміри і спричиняючи появу нових туманностей, зіткнення зірок, хаотичні міграції диких гусей і потоплення уявних континентів. У світах аж до іншого кінця нескінченності фіксували чудові заходи сонця сліпучооктаринового кольору, коли частинки магії високого заряду проносилися в атмосфері. В кометному ореолі навколо легендарної Льодової системи Зерет згасла шляхетна голуба комета, тоді як один принц, засяявши, майнув у небі.

Все це пройшло непоміченим для Ринсвінда, коли він, міцно тримаючи млявого Двоцвіта за пояс, стрибнув у море дискосвіту на кілька сотень футів униз. Ніщо, навіть конвульсії усіх вимірів, не могло порушити залізний Закон Збереження Енергії, тож коротка подорож Р’їнсвенда літаком була достатньою, щоб перенести його за кілька сотень миль по горизонталі та сім тисяч футів по вертикалі.

Слово «літак» спалахнуло і тут же згасло в Ринсвіндових думках.

Чи то, бува, не корабель там унизу?

Студені води Округлого моря з ревінням затягували його все дужче у свої задушливі зелені обійми. За хвилю почувся іще один сплеск — Багаж, досі гордо відмічений могутньою руною мандрівників TWA[52], як було зазначено на ярлику, також шубовснув у море.

Трохи згодом вони використали його як пліт.

На краю світу

Його виготовлення зайняло чимало часу. Тепер він був майже готовий, і раби збивали сокирами залишки засохлої глини з його обшивки.

У тих місцях, де інші раби завзято начищали його металеві боки срібним піском, він уже починав блищати на сонці шовковистим, природним глянсом, притаманним новій бронзі. Він все ще був теплий, навіть через тиждень після того, як його залишили вистигати у ливарній ямі.

Архіастроном Круля зробив ледь помітний жест рукою, і його носії опустили трон додолу у затінку корми.

Наче риба, подумав він. Велика небесна риба. З яких морів, цікаво?

— Він дійсно прекрасний, — прошепотів він. — Справжній витвір мистецтва.

— Ремесла, — поправив коренастий чоловік, що стояв збоку. Архіастроном повільно повернувся і поглянув на його байдуже обличчя. Не так уже й важко зберігати байдужий вигляд, коли в тебе на обличчі замість очей — два золотисті кружечки. Від того, як вони поблискували, ставало трохи моторошно.

— Так, ремесло, — сказав астроном і всміхнувся. — Думаю, на всьому диску не знайти кращого ремісника, ніж ти, Золотооку. Це не буде перебільшенням, як гадаєш?

Ремісник не поспішав з відповіддю, його наге тіло — наге, не беручи до уваги пояс з інструментами, рахівницю, прикріплену до зап’ястка, та густу засмагу — що стала ще виразнішою, коли він замислився над прихованим змістом останньої почутої репліки. Золотисті очі, здавалося, дивились кудись у інші світи.

— І так, і ні — ось, що я можу відповісти, — сказав він нарешті. Дехто з менш поважних астрономів позаду трону охнули від такого нечуваного нахабства, та Архіастроном, здавалося, його не помітив.

— Продовжуй, — сказав він.

— Є певні суттєві вміння, яких мені не вистачає. Однак це правда, я — Золотоок Срібнорук Дактилос[53], — сказав ремісник. — Я зробив Металевих Воїнів, що охороняють Гробницю Пічью, я виготовив Світлові дамби Великого Нефу, я збудував Палац Семи Пустель. І все ж — він підняв руку і постукав пальцями по одному оку, котре тихенько брязнуло, — коли я змайстрував армію ґолемів для Пічью, він обсипав мене золотом, а тоді — щоб я не зміг більше створити жодної роботи кращої за ту, що виконав для нього, — він позбавив мене очей.

— Розумно, хоч і жорстоко, — сказав Архіастроном співчутливо.

— Так. Тож я навчився чути природу металів і бачити їх своїми