Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

справі Бамборо: поки Страйк був у Сент-Мосі, вона не мала на це іншого часу, бо всі робочі години забирали ще чотири справи, якими нині займалася агенція.

Робін нікуди не ходила від самого святкування дня народження з Ільзою і Ванессою — та й те минуло не так весело, як гадалося. Всі розмови були про стосунки, бо Ванесса прийшла з новенькою заручною каблучкою на пальці. Відтоді Робін використовувала робоче навантаження за відсутності Страйка як привід не спілкуватися з подругами. Важко було забути слова кузини Кеті: «Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми». І насправді Робін просто не хотілося стояти біля шинкваса та слухати, як Ільза чи Ванесса підбурюють її прийняти аванси якогось аж надто знайомого і схожого на Морриса типа з гладенькою балачкою і масними жартами.

Робін і Страйк поділили між собою людей, яких планували знайти й наново розпитати у зв’язку зі справою Бамборо. На жаль, Робін устигла дізнатися, що четверо з її «підопічних» уже відійшли за межу, де з ними не поговориш.

Перехресне дослідження старих записів допомогло Робін визначити місцеперебування Біллі Ломакса, який працював при церкві Святого Якова в Клеркенвеллі. Він помер у 1989 році; Робін досі не вдалося розшукати жодного родича.

Альберт Шиммінгз, флорист, який, вірогідно, перебував за кермом фургона, що його бачили на місці зникнення Марго, також відійшов у засвіти, але Робін написала двом чоловікам, яких визначила як його синів. Вона щиро сподівалася, що не помилилася, бо інакше вийде, що страховий агент та інструктор з водіння отримали дуже загадкові послання. Досі жоден не відповів на її запрошення зустрітися і поговорити.

Вілма Бейліс, яка колись прибирала в клініці, померла в 2003 році. Вона мала двох синів і трьох доньок і розлучилася з Джулзом Бейлісом у 1975 році. На час смерті Вілма була вже не прибиральницею, а соціальною працівницею, а ще виростила успішних дітей: архітектора, медика «швидкої», вчительку, ще одну соціальну працівницю та членкиню місцевої ради від лейбористів. Один із синів проживав у Німеччині, однак Робін і йому написала на пошту й у «Фейсбук», так само, як і його брату й сестрам. Відповіді поки що не було.

Дороті Оукден, секретарка клініки, померла в будинку для літніх у Північному Лондоні, маючи дев’яносто один рік. Карла, її єдиного сина, Робін досі не змогла розшукати.

Водночас колишній коханець Марго Пол Сатчвелл і працівниця реєстратури Глорія Конті лишалися обоє дивно невловимими. Спершу Робін зраділа, що на жодного немає свідоцтва про смерть, та після всіх пошуків у телефонних довідниках, переписах населення, судових архівах, реєстрах шлюбів і розлучень, газетних архівах, соціальних мережах і списках працівників різних компаній вона так само нічого не виявила. На думку спадали лише дві причини: зміна імені (у випадку Глорії — через заміжжя) й еміграція.

Щодо Аманди Байт, школярки, яка буцімто бачила Марго в залитому дощем вікні, жінок з таким іменем і більш-менш відповідного віку в соцмережах було стільки, що Робін утратила надію відшукати потрібну. Ця лінія розслідування особливо дратувала, бо існувала чимала вірогідність, що Аманда більше була не Байт, а ще — як і поліція до неї — Робін сильно сумнівалася, що Аманда справді бачила того вечора у вікні Марго.

Розглянувши й відкинувши фейсбучні профілі ще трьох Аманд Байт, Робін позіхнула, потягнулася і вирішила, що слід зробити перерву. Відклавши ноутбук на столик, вона обережно, щоб не турбувати Вольфганга, спустила ноги з дивана й пішла в кухонну частину приміщення, що об’єднувало кухню, їдальню і вітальню. Вона збиралася приготувати собі чашку низькокалорійного какао, переконуючи себе, що то смачно,— адже під час цього довгого періоду сидячої роботи вона досі намагалася стежити за фігурою.

Розмішуючи неапетитний порошок у кип’ятку, Робін відчула аромат туберози, змішаний із запахом синтетичної карамелі. Навіть після гарячої ванни аромат парфумів «Фрака» лишився у її волоссі, і на піжамі. Робін вирішила, що ці парфуми — коштовна помилка. Від постійного перебування в хмарці густої туберози не лише боліла голова, а й виникало відчуття, ніби вона серед білого дня ходить у хутрі й перлах.

Щойно Робін знову взяла ноутбук, як задзвонив мобільний, що лежав на дивані біля Вольфганга. Розбуджена такса незадоволено підхопилася на хворі лапи. Робін акуратно пересадила пса, тоді взяла телефон і, на своє розчарування, побачила, що дзвонить не Страйк, а Моррис.

— Добридень, Соле.

Після того поцілунку на день народження Робін намагалася в спілкуванні з Моррисом триматися холодно та професійно.

— Здоров, Робі. Ти сказала дзвонити коли завгодно, хоч уночі.

— Так, звісно.

«От тільки я не казала, що мене можна називати Робі».

— Що сталося? — спитала Робін, роззираючись у пошуках ручки.

— Я тут напоїв Джемму. Ну, помічницю Мутного. У цьому стані вона мені повідала, що Мутний дещо має на шефа.

«Теж мені новина»,— подумала Робін і облишила безплідні пошуки чогось, що пише.

— Чому вона так думає?

— Як я розумію, він при ній казав речі типу: «Ой, не хвилюйся, мої дзвінки він завжди приймає» і «Я ж бо знаю, де заховані всі трупи».

У думках Робін промайнув образ мальтійського хреста, але вона його відігнала.

— Це все було ніби жарт,— додав Моррис,— але такі жарти змусили Джемму замислитися.

— Проте подробиць вона не знає?

— Ні, але слухай, серйозно, дай мені ще час. Думаю, я умовлю її влаштувати підслухування. Це я не для себе... я собі такого не можу дозволити... ні, не смійся,— додав Моррис, хоча Робін не сміялася,— я її справді розм’якшив. Якщо даси мені ще трохи часу...

— Соле, вибач, але ми це обговорили на зустрічі,— нагадала Робін і придушила позіхання, від якого аж очі засльозилися.— Клієнт не хоче, щоб ми розповідали про це розслідування працівникам, тож ми не можемо сказати їй, хто ти. Наполягати, щоб вона стежила за власним шефом,— це наражати її на ризик утратити роботу. Це також ризик провалити справу, якщо вона вирішить