Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Цього разу дракон тримав мене так акуратно, наче я кришталева. Він дбає про мене. Це так… приємно… На душі так сонячно стало! Ні-ні-ні-ні! Геть! Геть такі думки!

- І коли ти позбудешся цієї звички? – я просто мусила щось казати, щоб не думати.

- Якої саме? – хитро глянув на мене своїми золотими очиськами дракон.

- Вистрибувати з вікон, смикаючи мене з собою.

- А ти вже не кричиш.

- Та я вже майже звикла.

- Тоді ще трохи політаємо, щоб ти цілком звикла. Закріпимо ефект.

- Нащо ти це робиш?

- Чесно? Не знаю.

- Тобто?

- Я не знаю, чому шукаю зустрічі з тобою і чому мені добре просто від того, що ти вередуєш… Але здається, я вже зрозумів, що це таке.

Взагалі, я питала про те, нащо він мене на «політати» витягнув, але добре…

- З тобою все нормально? – після незручної паузи уточнила я. – Це я про всяк випадок питаю, а то раптом ти голову на сонці напік.

- Я серйозно, зіронько, - очі дракона справді були дуже серйозними, а ще трохи… ніжними…

Ні, це мені здалося! Це не може бути правдою!

- Уявімо, що я тебе не чула, добре? – я нервово усміхнулася. – Або скажімо, що це такий жарт.

- Це не жарт, моя зіронько Сабріно, - дракон з теплом поглянув в мої налякані очі, а тоді раптом набрав людської подоби – виявилося, що ми вже приземлилися, а я цього навіть не помітила! Ще б пак! Дракон мені таке говорить, що тут не те, що приземлення, тут всесвітній апокаліпсис можна не помітити! Макс взяв моє, я підозрюю, цілком червоне обличчя в свої теплі широкі долоні і нахилився зовсім близько, дивлячись мені просто в очі. – Ти мені подобаєшся, Сабі.

Я забула, як дихати. Я просто дивилася в медові очі Макса і задихалася. Я не знаю, чому. Адже не може ж такого бути! Я йому… теж… подобаюсь!

Макс почав повільно нахилятися до мене, не відриваючи свого зміїного погляду від моїх круглих очей. Я могла викрутитись. Могла просто прошепотіти «ні» - і він би відпустив. Я знаю. Але я стояла. Стояла непорушно і заворожено, наче кролик перед удавом.

Я хочу цього поцілунку. Я хочу бути поруч з Максом.

Здається, він зрозумів мене. І усміхнувся. Він ніжно потерся носом об мій ніс, від чого я усміхнулася.

- Ось так, - прошепотів Макс. – Усміхайся, а то стоїш така напружена, наче я тебе з’їсти хочу.

- Та хто тебе знає. Може, й хочеш, - без єхидства, без іронії по-доброму сказала я і поклала свої долоньки поверх його рук на моїх щоках.

- Може, й хочу.

І він мене поцілував. Ніжно-ніжно. Солодко-солодко. Щасливо-щасливо.

- Тільки не думай, що тепер тобі буде зі мною легше, - прошепотіла я просто в губи моєму кіднеперу.

- Навзаєм, - щасливо усміхнувся він. І таке щастя світилося в очах дракона, що я сама не знаю, як так вийшло, але я його знову поцілувала.

Не знаю, скільки часу ми провели на березі того самого озера, на яке дракон приносив мене минулого разу. Ми цілувалися, тоді сперечалися, знову цілувалися і весь час сміялися. З Максом дивовижно легко. Мені пощастило, що життя склалося так, що ми з ним тепер разом.

- Треба повертатися, - мій дракон з жалем відсторонився від мене. – Ми вже пропустили обід і ризикуємо не встигнути вчасно на бал.

- Тю, а я думаю, чого я так їсти хочу! Ти мене голодом замориш!

- Нічого, на балу наїсися. Тільки ти там іншим гостям щось лиши, - своїм фірмовим дошкульним тоном мовив Макс.

- О ні, я все злопаю сама, і нікому нічого не залишу! – я противно і дуже єхидно засміялася.

- Навіть мені? – Макс поглянув на мене так жалібно, що я не змогла далі його дражнити.

- Добре, ми з тобою все з’їмо, а іншим нічого не залишимо.

- Яка ти добра, - Макс поцілував мою усмішку.

І ми полетіли до замку, щоб приготуватися до балу.